"Чужинцям? А хто ж тоді ми на своїй землі, якщо нам теж начхати?" — подумки бурчала Софійка.
Та Сергій уже вів далі:
— Більше того: років із шістдесят тому — сам не повірив, коли розказали! — річка була замурована в трубу, над нею проклали асфальтну дорогу! Оббудували бетонними багатоповерхівками, словом — похоронили. Проте недавно Чхонгечхон звільнили з-під шосе, випустили на волю! І вона — ожила, уявляєш? Навіть повітря над нею очистилось, риба завелась, птахи!
— Добре, все це гарно, але що мені до того? — насупила брови просто в камеру Софійка, хоч на душі мовби стало розвиднятись, оживати й дзвеніти, мов той чистий потік.
— Як це чому? Бо це ти в нас революціонерка, якій під силу братися до найнеймовірніших проектів і втілювати в життя! Це ти умієш всупереч усьому вірити
в диво, ні, не просто вірити — добиватися здійснення дива! Тож хто, як не ти, випадок із Чхонгечхон зрозуміє найкраще?!
Отже, усе в цьому світі не просто так? Отже, її наївні спроби рятування світу чогось варті? Отже, Пустельник Софійкутаки цінує?
— Д... Дя... Дякую, дядечку! — прикрила долонями щоки, аби дядечко не помітив її зворушених рум’янців. — До... До побачення!
Софійка знала, що розмови слід завершувати вчасно, тобто — на найприємнішому, на найкрасивішому моменті. Щоб саме він залишався в пам’яті співрозмовників!
Щаслива, діждалась, поки тітонька з малим попрощаються з батьком сімейства, поки віджартується від незграбних компліментів господаря квартири й розпрощається врешті і з ним. Не менш радо ґіровела тітоньку з Сергійком додому, роблячи добрий гак старим парком. З задоволенням посиділа зі Сніжаною за чаєм (тітонька скаржилась, що їй без Сергія-старшого дуже самотньо) і побазікала про се, про те, а точніше — про тих-таки обох Сергіїв. Підстрибці побігла додому.
"Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!" — співала душа. "Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!" — танцювало тіло.
38. ЛТБІДЬ
Уся родина була вдома, тож Софійка ще раз пережила насолоду від розповіді про щасливу річку, ще
разів із п’ятдесят повторила мелодійну назву "Чхон-гечхон".
Історія, звісно, вразила.
— Чхон! — повторював Ростик.
— Будьте здорові й не пчихайте! — жартівливо бажав йому тато.
— Мур! — озивалась на цікаве слівце й Чорно-білка.
— Як був оце у відрядженні в Запоріжжі, — тато згадав, — то бачив річку Червону... Правда, не знаю, чи здавна так зветься, чи вже нині перейменували. Тече з заводу простісінько у Дніпро. Вода — червона від заводських викидів, сполук заліза. Масляниста, брудна і завжди гаряча. Видно, від хімічних реакцій, що в ній вирують...
— Можна гарячі ванни брати! — зітхнула Софійка, яка знов починала сердитішати. На тих, хто загидив запорізьку річку, на власних, рідних чужинців, яким на все начхати.
— Або червону рибу ловити! — додав дотепник тато.
— А річка Либідь! — нарешті пафосно завела свою словесну партію мама. — 3 нею хіба не те саме?
— А що Либідь? — не второпала Софійка, згадавши легенду з читанки ще початкових класів про засновників Києва: братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.
— Древні русичі річку назвали на честь своєї князівни, а сучасні — закопали її під землю.
— Атож, і закатали в бетон! — сумно додав тато.
— Як це? — не вірила Софійка.
— А так, як писав Микола Вінграновський: "Народжена для нас, вона убита нами. Від Либеді зосталось лиш ім’я"! — пристрасно продекламувала мама. Ніби
відчувала й себе винною і через те хотіла відволікп від пильного Софійчиного погляду власні очі.
— Атож, найбрудніша річка Європи... — переклав те на прозову мову тато.
— "Ще назва є, а річки вже немає!" — цитувала мама Ліну Костенко.
Ага! Це ж вона позаводила якісь непевні таємниці з іркою і тепер замилює Софійчині очі поезіями!
— ...Бо Либідь перетворена на каналізацію, — суворо підсумував тато.
— Мамо, до нас ніхто не приходив сьогодні в гості?
Але мама ніби не почула такого недоречного в цю
хвилину запитання:
— Тільки й зостається згадувати вірш Ірини Жиленко: "Либідь, коли твоя Божа вода вже не потрібна ні граду, ні світу — вільно течи під асфальтовим гнітом, вільно течи — і у вічність впадай!"
— Як мовить бабуся Ліна, варила не варила, аби добре говорила! Годі вам зі своїми віршами і зі своїми страшними фактами! — зовсім посердитішала Софійка. — Це найлегше: опустити руки, процитувати поета й заплакати над своїм безталанням! Чули он — Чхон-геч-хон! Тьху, ще одна рима вийшла! Я про те, що не плакати треба, а — робити щось! У Кореї знайшлись же розумні люди, і в нас знайдуться! В Коктебелі коштовні камінчики відродились, то й Либідь
в і д родиться!
— Навіть з каналізації? — раптом про щось своє замислилась мама, вже не так полохливо ховаючи від Софійки погляд.
— Якщо захотіти — то і з каналізації! — пропікала мамине збентеження (райдужки очей у неї, як і в Туза, сірі) своїми блакитними (татовими) очима.
— Але ж я їм так і сказала! — нарешті не витримала
доньчиного погляду мама і, напевно, стала здаватись.
— Кому сказала? Що сказала? — пішла у прямий наступ Софійка.
Тато, здогадавшись, що розмова перейшла на інше, з таємничим виглядом (його мама, видно, увела в курс!) прихопив Ростика й вийшов з кімнати.
Мама безпомічно опустила свої ще недавно сценічно заломлені руки.
— Це пов’язано з Іркою? Признавайся!
— Так, Софійко... Просто вона просила тобі не казати... Але я й так не могла б і не хотіла б мати від тебе таємниці...
Мама ніяково перебирала китиці скатерки, а Софійка терпляче, як і колись при розмові з Завадчучкою, робила вдих-видих.
— Тим паче, тут нічого такого... Це з Лізкою вашою пов'язано... Ну, ти ж знаєш, що з нею...
— Невже таки вагітна? — перелякалась дівчинка.
— Ні, тут Бог її милував... Але болячку таки підхопила... У венеричному диспансері лікується...
— Щось дуже страшне?
— Слава Богу, не СНІД... Так-от, Іра захотіла її в лікарні відвідати... Сама не зважується, туди дітей не пускають, попросила мене за компанію...
— В неї що, своєї мами нема для компанії? — ревниво спалахнула Софійка.
— Вона своєї боїться... Боїться бути такою ж побитою, як Лізка... Та й узагалі, на такі теми вони не спілкуються... Ні на які теми не спілкуються: кожен своїм зайнятий, батьки дбають лиш про те, щоб удягнена й нагодована...