-А ще, Соф', я хтіла тобі подякувати! — зам’ялась
подружка — За що?
— Ти ж сердоліка мені подарува’! — Віта дістала з кишені куртки (прохолодно, тому повдягались) Софійчин гостинець. — Я певна: це через нього так мені пощасти !
От і сердься на цю Ві-ку-кусю!
33. КОЗИРНА КАРТА КОВДРА ВІЯ КУЛАКІВСЬКОгО
Зрештою, чого сердитись? Здається, сьогоднішній день Софійці дуже навіть удався, має за що дякувати долі! А те, що завтра вони вирушають у теплу Ялту, це ж узагалі! Вершина щастя!
...Увечері, поблагословивши Віту на побачення, вже рушала до намета спати, як дорогу перепинив Кулаківський.
— Софко, вгадай, як би тебе називали по-місцевому? — став перед неї, щось наспівуючи під ніс.
Вгадувати не зважилась, тільки здвигнула плечима.
— Софіко!
— Як ти знаєш?
— Гм, так я і виклав карти! Пісня така є: "Де ж це ти, моя Софіко?", — і Вад, чи не вперше в житті, заспівав, хоч і кривляючись: — Я її в "Контакті" шукав, але з цим у мене прокол... Аватарку я б її скачав! Де ти є, моя Софіко?"
— А ну тебе! То ж давня грузинська пісня про втрату коханої, зветься "Суліко"!
— Нічого не знаю: він співав "Софіко"!
— Хто?
— Е, ну... Коротше, проїхали! Тут ось тобі передача! — невдоволено простягнув... ковдру.
— Хто? — перепитала.
— Хто-хто? Ти наче перший раз замужем, в натурі! Отой пац, що тебе від змії рятував! Якраз, каже, тоді й підзирив, що спальничок твій тю-тю, фуфлижний, тоненький типу. Переживає, видно, щоб ласти не відморозила!
Ого, Андрій не забарився про себе нагадати! І бач, як хитро, як делікатно!
— Чого ж він сам не приніс?
— Звідки я знаю, що там між вами за шури-мури?
Чи я винен, що до тебе вже гуру, ну, типу старші мегабайти почали підїжджати? Покрутіла ти, Софко, не підступись! Зо мною колись ні в кафешку, ні в рестик не схотіла, а тут!.. Ото лиш апофігейно, що вони мене грузять, знайшли лоха!
— Було б не слухатись!
— Ага, з тими Алі-бабами й Тузами зв’яжись! Там типу такі запаковані, що ну! Та в мене тут, як хочеш знати, самі плавки половину цього автобуса потягнуть! Та в мене самі тільки ці штори — торкнув затемнені окуляри, підняті на лоба, бо ж вечір і сонця немає, — коштують, як усе їхнє бабло, разом узяте!
— Чого ж ти, такий навернутий, та у них на побігеньках?
— Ну, я маю на увазі, що вони вже в мене давно на мушці, це я навмисне перед ними гусей жену, типу дурня клею. Все буде пучком, але поки що в реалі з
тими гоблінами краще не перетинатись, бо й так уже повна глеваха!
— Глеваха — це що? — Софійка згадала, що, крім Боярки, під Києвом бачила назву й такого селища.
— Глеваха — це гаплик типу, капець, що ж не ясно?
— Тепер ясно! А якщо я попрошу тебе цю ковдру назад Козирному віднести?
— Оце вже що нє, то нє! Сама, Софко, сама!
— Гаразд, візьму, візьму! Що ж, дякую, на добраніч!
— А якщо ми той... — Кулаківський засовав по землі своїм коштовним кросівком, — пройдемось ще десь, побазаримо? Ой, нє, треба якось, щоб не світитись... Бо той же Козирний наче клонується: скрізь за тобою нюшить і мені проходу не дасть! Може, давай паті на хаті: в моєму наметі потусуємось, у мене там ще торба з чіпсами завалялась і банка з ікрою — на хліб намазати... Бо це казенне хавло, як і ці убиті дороги, мене вже дістали! Вони всі, — цвиркнув крізь зуби, — і наша колба, і той канат, і та корова зі своїм тушканчиком, на нас бабло косять, а сервісу ніякого!
— Та годі, Ваде! Сам знаєш, що це не так! Заплатили ми лиш за дорогу й харчі, а відповідальність, а розробка маршруту, а наше здоров’я — усе на них!
— Ну, за лекцію справді я не платив, то не переробляйся. Краще скажи, що вирішила з паті.
Бідний Кулаківський, ніяк не вибере, до якого берега йому причалити!..
— Ох, спасибі за паті, але краще піду спати! — вийшло з римою, тож обоє засміялись.
— Софко, ти завжди віршами говориш, я пригадую ще отой, що про дим в автобусі... Я все пам’ятаю, не думай!
Вадим нагадав Софійці давній романтичний епізод, коли вони удвох несли в рядні до смітника осіннє листя, і в душі мовби щось защеміло. Як давно то було! Ах, забута, окрема історія! Іти, бо добалакаються до чогось!
У наметі затишно вмостилась до сну, було і справді тепло, Туз угадав.
— Сплю під новою ковдрою, приснись той, хто... — рима щось не добиралась. —...Хто цікавиться... Іра підколола б "моєю мордою"... О: приснись той, хто цікавиться моєю вродою!
Звісно, це нескромно, і до власної вроди Софійка має чимало претензій. Але зараз це не важливо. Головне, що завтра — Ялта! Ось де справжня врода й краса!
34. НеПеРеДБАЧУВАНИЙ ПОЛІТ
Те, що сталося серед ночі, мало відрізнялось від сну. Здається, Софійка вже походжала під ялтинськими пальмами, Віта снила поряд минулим першим побаченням, Радзивілка мирно сопіла, як намет пронизало світло, потім у нього зазирнув якийсь військовий і наказав хутенько збирати речі.
Потім ті ж таки військові, попри чиїсь обурення й протести ("Такий наказ"!), помагали їм під світлом прожекторів пакувати намети, а тоді трамбували всіх у вертольоти, які дзижчали-метляли своїми карлсонячими гвинтами тут-таки, на галявині. Далі був несамовитий відрив од землі, неймовірне зависання в зоряному безмежжі, зрештою, де небо, де земля, розрізнщи в темряві було неможливо. Колись Софійка мріяла політати, але зараз ніяк не могла пройнятись захопленням, узагалі нічого не розуміла, і треба було віддати Андрієві його ковдру, але Андрія ніде не було видно. Когось нудило — наче у хитавицю в морі на кораблі, але це ж не корабель і не море, їм роздали целофанові торбинки, і далі — трясливий, наче в старому автобусі до бабусиного Половинчика, політ.
...Приземлялись уже завидна. Під Вишнополем на військовому аеродромі їх зустрічали вкрай переполохані батьки. Теж нічого не тямили, усі усіх намагались про щось розпитати. Марно! Самовпевнені військові лиш бадьорю і гордо видавали — мало не під розписку — батькам їхніх дітей. Ірка, міцно закосичена-за-плетена, зачіска якої була єдина серед усіх пристойна, встигла відзначити, що вони — симпотні пацунчики. А ті кожному називали якусь суму, сонні дорослі, се-ред них і вчителі, відраховували якісь гроші, десь розписувались, і взагалі усе було незрюзуміло.