— Ну, стрибай, чого чекаєш? — Метелик засміявся, а хлопчак, зажмуривши очі, стрибнув. Поруч на голубому і золотому вітрильникам він побачив своїх братів. Й ось усі втрьох заковзали вони по хвилях, мов чайки. Батьки з гордістю проводжали їх поглядами, а хлопчаки з міста заздрісно розпитували, де це малі остров'яни добули такі вітрила?
— Де ж це вони розстаралися? — запитували прибульці один в одного, але жоден нічого не знав. Всі лише показували на русалчин знак, що виблискував на вітрилах.
Хлопчаки з острова стрімко носилися по хвилях і вийшли на берег аж тоді, коли сонце опустилося в море. Вітрильники вони залишили на мілині.
— Не обертайтеся! — почули хлопчаки чийсь голос.— Якщо хтось обернеться, то більше жоден з вас не побачить свого метелика.
Піднімаючись на скелястий берег, малі остров'яни дивилися тільки перед собою, але на горі найменший все ж не втерпів:
— Погляньте, наші вітрильники справді мов метелики! — вигукнув він. А коли його товариші озирнулися, то вже не побачили ні вітрильників, ні метеликів.
Даремно вони їх потім шукали. А по якімсь часі вітер приніс звістку: метелики повернуться, треба лише терпляче чекати їх...