Він робить крок, другий, третій, наступає! Навіть холодний Колот злякано дивиться на боротьбу з невидимим. Всеслав хрипить, чуються незрозумілі слова. Здається, він зриває із себе щось. Ось він береться за голову, обома руками повертає її праворуч, ліворуч. Долоні сповзають, стискають ребра. Від чорноти тіла волосся на грудях здається золотим.
Дихає воєвода, дихає! Він спльовує чорно-смолисту кров і дихає. Він промовляє:
— Пити!
Анея подає зачарований ріг. Великий горіх ходить під шкірою горла. Воєвода п'є... П'є!
Всеслав переміг. Смерть відступила, це бачать усі. Життя належить сильному. Не гоже кричати від радості там, де лежать мертві. Вістка про перемогу воєводи передається, біжить, як огонь по траві, в глибину лісу, до найві ддалені-шого слобожанина.
— Воскрес Всеслав, воскрес! Повернувся від порогу Смерті!
Ніби й не було нічого, воєвода спитав:
— Чи готове багаття для поховання братів? Побачивши Ратибора, Всеслав згадав. Ударивши молодого воїна по плечу, він співчутливо спитав:
— Горюєш? Устань! Вони відходять.
Горять високі багаття, охороняючи тіла полеглих за плем'я. Вартівники з оголеним залізом страхають зле, відуни підкидають у полум'я пахучу свячену солому.
Вранці минулого дня піднявся над слободою стовп чорного диму. З диму в градах дізналися: в Зароссі ходять степняки. І, готуючись до оборони, князь-старшини наказали, кому з чоловіків іти на допомогу слободі, кому захищати град.
До кінця першої чверті дня дим застрибав клубами, наче його раз за разом видували міхом, таким, як ворот: слобода б'ється зі Степом! Поспішали городські дружинники, боячись запізнитися.
До кінця дня всі гради знали, що слобідські своєю силою перебили степових людей і взяли багату здобич. Називали імена убитих у бою слобожан. І почали градські збиратися до слободи.
Ближні прийшли вранці, далекі підходили й підходили. Стежки через володіння племені закрутисті, чужий не одразу зуміє проникнути крізь лісові хащі, яри, а навпростець через ліси, які відмежовують оброблювані поляни, теж немає ходу: гірше за бурелом стоять на заваді мудро влаштовані засіки повалених дерев. Вільні люди збиралися без принуки. Звичай народжений життям, він для росичів сильніший за писані закони, вигадані в ті самі роки владиками персів, римлян, готів та інших людей.
Усе живе приречене на смерть, птах і звір, риба й змія, злак і бур'ян, дерево і кущ. І людина... Знаючи неминучість смерті, осягнувши неминучість знищення всього живого, росичі не змирялись з кінечністю власних днів. Тут ні звичка, ні байдужість не усмиряли людей. Тісний любовний зв'язок сімей і поколінь, пізнання життя як вищого, ні з чим не зрівняного блага змогли породити, як меч породив лати, а стріла — щит, бажання жити після смерті. Нещадне вторгнення смерті, почуття найболючішої втрати, сердечна святість земних зв'язків, земної любові здавна породили в росичів переконання в тимчасовості розлуки. За похоронним багаттям усіх чекали зустрічі і вічне єднання.
Примирення, непроникний покров забуття на відгорілому полум'ї колишніх пристрастей... Не тільки це — померлі ставали хранителями живих і покровителями роду.
Поховальне багаття було складене з дубового дерева. Дуб — дерево чоловіків, його полум'я очищає душу воїна. На верх споруди проклали дорогу, нею несли тіла. На груди клали щит, у ноги — сагайдак зі стрілами і лук. Справа — спис, зліва — меч, як при житті, так і в небі. В головах ставили берестяні і луб'яні чаші, горшки з медом і молоком, не забували хліба й круп. На пальці надівали бронзові, мідні, срібні персні, які в кого були, з камінцями ч/я прості. На голови — шапки, ноги озували в нові чоботи. Клали аркани для ловлі коней і ремінні драбини, щоб лазити на дерева. Накривали плащами. Нічого б не забути, аби одні одних не корили за недбальство при майбутніх зустрічах.
Жінки плакали. Хто з тихим стогоном називав покійників поіменно, хто з голосними зойками доручав їм не забути на небесній тверді передати рідним звістку про живущих на землі.
Останнім Ратибор виніс на багаття тіло хозаринки, душу якої порятував для себе від загибелі в підземному мороці. Жінка тепер чекатиме його. Ратибор зарікся над нею ні з ким не кохатися до того, як надійде і його час. На твердий холодний палець молодий воїн надів мідну обручку, простої роботи, але не просту за закланням. Біля хозаринки розмістили речі, вдаровані добрими роськими жінками: веретено, прядку, клубок льону, вовни, щоб не нудилась без роботи.
В мовчанні землі насінина випускає паросток, в мовчанні розкривається брунька, мовчки зачинається життя. Люди стихли, чекаючи початку огненного чуда.
В тиші чулося ценькання кресала об кремінь. Стара Анея тримала кремінь з підкладеним трутом. По кременю гартованим залізом ударяв старий Горобій, князь-старши-на, Всеславів батько. Сухий деревний гриб, варений в лузі,— трут зайнявся. Інша бабуся роздмухала трут, поклала його під купку сухих стружок з жіночого дерева — берези. А Горобій, зробивши свою справу, відійшов.
Жінка — творівниця, благодійниця. Це вона збирає сім'я, в'яже снопи за косарем, зігріває рід, дає племені тіло. Вона як кремінь, у ній таїться полум'я. Жінка оберігає плем'я, вона зачинателька, без неї припиниться життя росичів. Тому на похоронах жінки повинні дбати про вогонь.
Чоловік оре, вкидає сім'я, роздирає земну плоть — він воїн, наділений міццю тіла. Тому чоловік має бити кресалом по кременю, а жінка повинна тримати кремінь. І чоловік, як батько, якому належать народжені жінкою діти, підпалює останнє багаття, щоб звільнити останньою розрухою душу від омертвілого тіла-кори.
За знаком Горобія слобожани розбирали заготовлені соснові лапи, брали вогонь від маленького багаття. Багаття запалало кругом в самий полудень, в найяскравішому світлі неба, аби душі не заблукали в дорозі. І завилося полум'я, несучи в небесну твердь розчинену і очищену плоть — слов'янські душі.
Вселившись в орла, віщий чоловік може піднятися крізь повітряні струми до самої межі небесної тверді. Звідти він огляне землю людей слов'янської мови від краю степів Півдня до холодних морів Півночі, як їх озирають жителі самої тверді. Найближче до межі степу лежить земля малого племені росичів. Тут він побачить покручену річечку, що часто змінює тихі заводі на стрімкий плин. Побачить лісову чорноту з темними вкрапленнями соснових борів, поляни-розчища зі смугами хлібів, з чередами корів та отарами овець, з табунами коней. Посеред деяких полян, наче сімейства груздів, збилися купками ґонтові дахи градів. Родові межі позначені стовпами високих могил, там тіні росичів — обвуглені кісточки — і тіні взятих на небо речей — іржа залізної зброї, позеленіла мідь. Ставши вічною власністю предків, речі втратили земний вигляд. Та могили живуть, вони стережуть кордони.