Завершивши справу, Чамота пішов. Розбрелися, не загаявшись, і інші. Залишившись наодинці, Деметрій покаянно вдарив себе в груди раз, другий. Ромей зумисне ранив тіло гострими гранями хреста. Він шептав:
— Моя вина, о боже, моя велика провина, забув я святе писання, що й брехня буває для спасіння, що треба бути покірним, як вівця, мудрим, як змія.
Під тунікою з глибоких поранень сочилася кров. Немає місця для усамітнення, а то Деметрій скарав би себе канчуком, трійчатий хвіст якого враз просікає шкіру. Нехай простить йому бог незумисний гріх спокуси язичників.
"Воістину я забув,— сповідався сам перед собою Деметрій,— що треба остерігатися оголеної істини. Так, передчасне одкровення є диявольським спокушанням, бо диявол володіє мистецтвом перетворювати добро на зло. Не розсипайте бісер перед свиньми, вчіть, але не спокушайте. Той, кого ведуть через пустелі, не повинен передчасно знати, чи довгі муки досягнення оазису. Воістину, боже, твоєю волею Мойсей сорок років водив вибраний народ у пустелі, а пряму дорогу в Ханаан навіть люди з вантажем проходять за тридцять днів. Хто пішов би за Мойсеєм, коли б він сказав людям істину про твою волю, за якою приречено було євреїв на сорокалітнє поневіряння!.."
А Ратибор пояснював і собі, й товаришам:
— Видно, ромейська твердь дуже погана, не така, як наша. От і мріють вони довше на землі пожити. От і випрошують собі в своїх богів воскресіння: смерті вони дуже бояться. З переляку вони, як малі, розповідають небилиці собі й іншим. Ні по воді ходити, ні мертвих воскрешати нікому несила. Та й ні для чого...
Вода спадала, стало видно східний берег Дніпра, розливи в гирлах Росі й Супою перестали здаватися безмежними морями. Нові й нові сходинки набивали на Торжку-острові, відступаючи, хвилі. Тут залишилися ближні — каничі з ілвичами, росичі та супійські в'ятичі. їм квапитися нічого, найменшою водою вони допливуть додому.
Знялася і половина ромейських кораблів. Вони відпливали, ловлячи попутний вітер. На куплені слов'янські човни ромеї садовили по двоє, по троє людей не стільки гребти, скільки правити навантаженим човном. Кожен корабель тягнув за собою по кілька човнів, наче нанизаних на канат. Довгі в'язанки! За поворотом високого берега зникло крило вітрильника, а човни все тяглися.
Ніхто із слов'ян, що ще залишалися, і не думав тягти до себе купців, пропонувати своє, перебивати сусідам. Ромеї, стомившись, ліниво сперечалися з Чамотою та іншими старшинами. Ті стійко трималися, знаючи, що не буде прибутку купцям, якщо вони повезуть свої товари назад Молодшим, як і досі, робити було нічого.
Ратибор, нудьгуючи, спинився біля купецького шатра. Охорони тут не було. Здавна повелося — на торзі ніхто не візьме, не вимінявши, ніякої речі, що вподобалася йому, без згоди хазяїна.
— Егей, чого шукає твоє серце, воїне?
Високий ромей у довгій туніці, підперезаній довгим поясом, торкнув Ратибора за плече. Довга гола рука ромея була золотисто-смаглява, кучеряве темно-русяве волосся лягало великими завитками, чорні очі сміялися. Випуклі м'язи мотуззям обвивали' широкі кості — він був дивно худий, цей чоловік, суха шкіра голених щік прилипала до вилиць, до гострого підборіддя.
— Ходімо, ти будеш моїм гостем,— запропонував ромей.
Вказуючи на вхід до шатра, він простяг руку, наче кинув щось таке, що живе окремо від тіла. Просковзнувши, ніби пливучи, ромей відкинув запону, повсть так і залишилася відкинутою, ніби прилипла до стіни.
— Заходь, заходь!
У шатрі ромей, міцно і спритно натиснувши на плечі
Ратибора, посадив його на ліжко. Після денного світла тут здавалося темнувато. Ратибор відчув чужі, незнайомі запахи. Ромей, сівши навпочіпки, витягував дерев'яний корок з шийки глиняної корчаги. Висока посудина підстрибнула і вилетіла на коліна ромеєві — він уже сидів поруч з Ратибором!.. Худий, як зимовий вовк, ромей сильний, наче той же вовк!
Ратибор не вгледів, як ромей торкнувся до чаші. А! І корчага знову долі! Ромей підкинув порожню чашу і запропонував гостеві:
— Пий! Вино! Добре! Пить!
Його сірі губи стали яскраві, як вишня. Пальці, можливо й товсті, були такі довгі, що здавалися тонкими, нігті випуклі, темні, тверді. Груди й руки безволосі, як у хлопчини. Глибока чаша раптом запурхала, як пташка, над руками ромея, не порожня — повна по вінця. Не проливши й краплини, ромей схлюпнув собі в рот струмину, і чаша ніби сама попросилася до рук Ратибора.
Голос ромея звучав м'яко:
— Пий, добре. Кров землі, вона теж червона. Тут усе: і гроно, і зерно, і шкіра, і сік винограду. Воїн любить кров.
Вино було і терпке, і, нагадуючи смак ягід терну, кислувате, й солодке водночас, і ледь гіркувате. Дивний напій. "Напевно,— думав Ратибор,— це запах Теплого моря, на берегах якого росте виноград". Він чув про дивовижну рослину. Казали, вона схожа на плющ, хміль.
Спорожнивши чашу, Ратибор з поклоном повернув її господареві.
— Ти, варвар, скіф ти, слов'янин чи дитя багатьох народів, не знаю,— ти чемний.— Ромей перемішував свої слова з роськими. Ратибор усміхнувся у відповідь на усмішку нового друга.
Ромей усміхнувся, але його очі були серйозні. Зіниці в карій облямівці розширилися і знову звузилися. Ратибор відчув, що в нього легко пішла обертом голова. Опора намету, темна повсть у брижах, як шкура, сам ромей, що, не змигаючи, вп'явся в очі росича,— все, все відійшло, все зникло, крім чорної глибини настирливих очей. Ратибор не поступався. Мимоволі вступивши в дивну боротьбу мовчання й погляду, він, чомусь упираючись, відштовхував невідоме.
Обидва не знали, як довго мірялися вони силою душі й волі. Ратибор знову почув далекі й близькі звуки голосів, побачив не одні очі, а все суворе, ще більше змарніле обличчя ромея. Той засміявся, тричі ляснув у долоні, сплів руки за потилицею, потягнувся, хруснув суглобами.
— Ти — сильний муж, молодий син лісу й степу,— сказав ромей,— мистецтво магів Персії й Єгипту не може тебе перемогти! Я — твій друг. Скажи мені, що ти бажаєш?
Криваве вино ромея було слабше від роського меду, ставленого на хлібній заквасці, вибродженого в теплі, витриманого в холоді ями. Мед веселив, вино навіювало смуток. Від меду живчики грали в тілі, від вина ставали важкими ноги. Що попросити в ромея? Ратибор не знав.