Край заплотини сягав Ратибору по плечі. Звідси людське око озирало широко довкруж, як око птаха з вершини високого дерева. Град-слобода росичів був поставлений на кону полудневого краю родової землі. Звідси Рось-ріку видно на три сторони: на схід, на південь і на захід — тут річковий лікоть. Своїм ліктем Рось заходила в південні степи.
Правобережжя Росі Ратибор, як і всі, звик називати степом. Проте по той бік було немало лісів: у вибалках річок, річечок і ручаїв купчилися дерева, захищаючи своє коріння непролазним підліском. Навіть з вежі здавалося, що зароські ліси, зливаючись, підпирають край неба суцільною стіною, без проходу, без прогалини.
Та немає лісового захисту за Россю. Підводить і власне око. Між гайками, узліссями дібров, по гривах, які розділяють Інгул та Інгулець, а лівіше — між Дніпром та Інгульцем далекий степ тягнеться до Росі вільними пусте-лищами, доходить до неї гнучкими язиками. На тих пустках і язиках навіть трави ростуть інші, ніж на лісових галявинах. Це — степові дороги. Ними кози й степові олені забігають попити роської води. Там тури пасуть своїх сіро-голубих корів. І що далі від Рось-ріки, то степи стають ширшими. Пройди два дні — і дерева вже не заступлять полудень, а потім ліси і зовсім розбіжаться, поступившись чорною землею степовим травам. Там просторо для зору, для перегонів, і вітер свистить у вухах вершника інакше, і пахне по-іншому. Там безмежжя. Роздолля!
Зле роздолля... Звідти підступно пробирається ворог, часто зовсім безіменний, зазіхаючи нахапати безпечних людей слов'янської мови, потай пройти через Рось-ріку, пограбувати гради. Приходять і відкрито цілим військом, щоб побити чоловіків, загарбати добро, а жінок, дітей, дівчат і парубків погнати для продажу на рабських торжищах у ромейські міста на березі Теплого моря.
Міцно слобода на Рось-ріці береже кон — межу слов'янської мови. Слобідськими людьми править воєвода. У нього над воїнами-слобожанами влада навіть більша, ніж у старших родів над родовичами, хоч і звуть тих князями-старшинами.
Слово "князь" дуже давнє, означає воно — хранитель вогню — огнища, де живе начало Сварога-Дажбога. З дитинства росич звикає думати про себе як про переднього, а про інших людей слов'янської мови — як про затильних. У затильних слободи нечисленні, зброю вони менше шанують. Усі слов'янські племена сидять між людей своєї мови.
А росичі — прикордонний. У них свої позаду та з боків. А попереду — степ чужий.
Ратибор глянув на північ. Ліс і ліс... Усе в лісах ховається: і родові гради, і зорані ниви на полянах, і садиби викиднів, які пішли з родів на вільне життя.
І ліси із засіками — фортеці, і гради за частоколами та ровами — фортеці. Та основна фортеця — воїнське вміння роських мужів, основна оборона — слобода.
2
Вечірня заграва давно догоріла в безхмарній височині. Небесне склепіння з блакитного стало синім, синє почало чорніти; рясно засяяли зорі. Дивлячись на мерехтливі вогні і колір неба, Ратибор знав безпомилково, що ніч добігає до кінця першої чверті. Рух часу визначався переміщенням світил, ця наука самочинно осягалася росича-ми — через власний рух. У житті все рухається.
На даху хати, де жив воєвода Всеслав, стояв невисокий загострений стовп. У сонячні дні за рухом тіні по внутрішній частині частоколу можна було визначити час, що залишався до кінця сяяння сонця. Як і еллінський гномон, стовп у слободі був безсилий у похмурі дні та вночі. Але й без нього кожен знав, що можна зробити вночі до світанку, вдень — до настання темряви.
Цієї ночі Ратибор оберігав сон слободи. І праворуч, і ліворуч, і позаду можуть спалахнути тривожні вогні. Повсюди можуть проникнути чужинці. Де б їх не помітили — запалять багаття чи смолоскипи.
А попереду, в зароській стороні, тисяч за сорок кроків чатує передовий дозор роської слободи. Місце зветься Туровим урочищем. Хто піде із степів, той не обмине урочища.
Вежа здригнулася, заскрипіли поперечини жердяної драбини. За духом хатнього тепла, що йшло від людини, Ратибор впізнав, хто йде, і, до того як показалася голова, встиг подумати: "Чомусь воєводі не спиться?.."
Воєвода прийшов так, як звівся з постелі, в самих широких гребінних штанях, босий, не відчуваючи нічної прохолоди, від якої Ратибор накрився козиним плащем.
— Нічого не бачив? — тихим голосом спитав Всеслав.
— Ні,— відповів Ратибор.
— А мені щось каламутно на душі,— пояснив воєвода.
Скоряючись глухому спокоєві ночі, вони стишували голоси. Але ж було щось тривожне в цьому спокої, коли сам воєвода сказав.
Недовірливий і сторожкий Всеслав тримав слободу в напрузі. В слободі нині жило майже п'ять десятків справжніх воїнів, навчених ратної справи. Як і Ратибор, вони всі витримали воїнське випробування. Той, хто вміє бути невидимим, завдає удару перший. Навесні вовк втікає від людини в траві, що не сягає коліна мисливця. І жодна билинка не здригнеться там, де проповзає лукавий звір. Білка розпластається на гілці, кабан безшелесно пройде очерети. Навіть тур уміє заховати в кущах свою могутню тушу. Воїн повинен бути спритнішим і хитрішим за звіра.
Крім воїнів, у слободі жило тридцять ПІДЛІТКІВ, від дванадцяти років і до майже зрілих парубків, що вже голили перший пух на бороді. Князі-старшини родів не згоджувалися тримати в слободі більше народу, відривати багато рук від землі і ремесла. Усі чоловіки в слов'янських родах володіли зброєю, а слободи лягали нелегким тягарем на родові господарства. Щоправда, слобідські самі харчувалися м'ясом з полювання на звірину, самі вичиняли шкури, шили з них зимове вдягання. Але хліб, тканини, олію, овочі, посуд, побутовий дріб'язок постачало плем'я.
Оповідали, що в давнину не було слобід між слов'янських племен, які жили на лісових полянах. Слободи, де вільні від повсякденних господарських клопотів добірні воїни завжди готові були до бою і де кожен підліток повинен був навчитися важкої воїнської майстерності, з'явилися пізніше. Не знали, хто перший додумався до такого звичаю. Біда бути побитим навчила слов'ян тримати в кулаці нехай малий, зате надійний гурт воїнів, що отаборилися в міцному місці.