Місто утримувало кількох філософів, які примиряли християнство з мудрістю Арістотеля й Платона. Утримувало місто і вчителів грамоти, скромні обов'язки одного з яких ніс і батько Малха. Платня за працю була невелика. Академія давала йому лише тридцять фунтуів зерна на місяць. Батько розповідав, що і в колишній Елладі не вистачало свого хліба. Нині в Афінах чи й жила десята частина колишнього населення, а хліб був такою ж рідкістю: така Доля. Борошно змішували з маслиновою макухою, коржі жували повільно, щоб не поламати зуби об кісточки.
Батько, мати й син обробляли мотиками сусідній пустир, вирощували овочі. Три десятки корявих маслин давали олію. Сім'я жила в тяжких злиднях, що Малху пояснювало тільки читання,— сам він був щасливий, не спробувавши іншого життя. Море урізноманітнювало бідну їжу. Його плоди — риби, краби і черепашки — були численні і майже всі їстівні.
Малх дуже рано навчився крутити жорна і читати. У років десять він уже міг переписати який-небудь напис на камені, що наполовину погруз у червону землю Еллади. Батько пояснював зміст, якщо сам розумів.
В Академії зберігалися книги Гомера й Геродота, Есхі-ла, Софокла, Евріпіда та багатьох інших. Користуватись ними було дозволено Малховому батькові. Дещо було і дома: цілі списки, благенькі від давності обривки без початку й кінця, чиїсь думки, як написи на камінні й пам'ятниках.
Згодом, коли закінчилась юність і Малх був далеко від батьківських могил, він зрозумів душевні муки батька, якого згризало бажання дати освіту синові й страх за долю освіченого. Духовенство лютувало на Академію, називаючи її спадщиною язичництва, притулком фальшивої мудрості. На тих, що мали з нею зв'язок, доносили як на таємних єретиків, котрі приховано справляли обряди засудженої богом релігії еллінів.
Філософи виправдовувалися: коли в глухих місцях імперії ще міг дотримуватися язичницький ритуал, то ніхто з освічених еллінів не допускав можливим повернення до минулого.
Через певний час Малх визнав не правоту, а правильність чуття темного духовенства. Справді, залишки мислячих людей протиставили основи стародавньої демократії імперським безчинствам. Наодинці — зі страху перед шпигунами та ще небезпечнішими добровільними нашіптувачами — батько обережно довіряв синові думки про злу переміну християнства, яке стало імперською релігією. Істина видавалась старому в поєднанні християнства з колишньою демократією. Та хто міг виправити їх, вилучивши з обох насильство? Нездійсненність завдання розуміли самі філософи, які шепталися на розваллях Еллади, виконуючи в примарній дійсності свого життя всі обряди правлячої церкви.
Батько боявся життя. Знаючи, що звички, уподобання суть найслабше місце найсильнішого серця, він в турботі про Малха не обтяжував його ніжністю до батьків: синів-ний обов'язок, не більше. Люди не варті любові. До того ж близьких у тебе можуть одібрати, як землю, одяг, гроші. Тільки думка твоя належить тобі назавжди. Вчися!
Книжки показали Малхові давню Елладу, населену героями, письменниками, мислителями, художниками. Чому ж йому не пощастило народитися тоді?! Тверезий батьків розум позбавив сина ілюзій:
— Ти схожий на людину, що розглядається лежачи,— її зір впирається в стіну колосся. Встань, і ти побачиш пустелю з ріденькими паростями від жменьки насіння, розвіяного бурею.
Намалювавши щось на кшталт карти, де відстані позначали століття, батько розмістив імена, і Малх побачив, що вся спадщина думки і генія була створена небагатьма, які нечасто народжувалися в маленьких містечках-республіках, котрі не переставали ворогувати між собою. Мучеництвом було життя кожного творця, і ніхто не отримав винагороди.
— А нині,— казав батько,— їхня спадщина як ця стара урна на старому стовпі. Ми любимо її, вона скрашає наше помешкання, але вона, кажуть, непотрібна. Що нинішні ромеї взяли від Еллади? Мистецтво торгувати, створене не філософами, а шукачами наживи.
— То навіщо мені вчитися? — запитував Малх.
— Щоб знати,— відповідав батько,— бо тільки думкою людина різниться від тварини.
Час для печальних відкриттів було обрано правильно. Думки в сина розбудилися, а на цьому шляху нема місця для повернення назад.
За п'ять поколінь до народження Малха готи напали на Елладу, зраджену імперією. З кожних десяти еллінів не стало дев'яти: одних убили, інших погнали з собою, і вони пропали в чужій стихії, як вода на розпеченому камені. Перед вестготами і після них Елладу грабували вандали-пі-рати. Ще раніше римляни, до римлян — македонці, перси...
— Еллінів немає більше,— повторював старий учитель грамоти.— Пустка Еллади заповнюється зайшлими варварами. Сонце палить нашу землю, щоб останки героїв не перетворювались на болото. Ми, елліни, живемо в нашому мармурі, в наших будівлях, у наших книгах, у нашій мові, яка багатша за інші, котрими спілкується імперія, що нас зневажає. Квапся вчитися, сину. Ми останні, ми дихаємо під лавиною, і кожен день наближає обвал.
Лавина зірвалася. За наказом базилевса Юстиніана візантійський легіон замінив місцеве ополчення, яке — привид старої Еллади — охороняло Фермопільський прохід. Водночас останні міста Еллади, що ще зберігали залишки самоврядування, отримали призначених Візантією префектів. Не стало афінського самоврядування, не стало і грошей на утримання Академії. її закрили як непотрібну, а префект увів нові податки.
Малхів батько не лише позбувся хлібної видачі, а й віддав за податі всі овочі" і всю олію. Залишилася макуха. Старі позлягали від особливої хвороби, сутність якої була у відразі до життя. Сухість серця завадила синові помітити, що батько й мати за прикладом стародавніх стоїків умертвили себе голодом.
Малх залишився самотній, але аж ніяк не вільний. Спадкоємець, він тепер повинен був платити податки за клаптик виснаженої землі і за старий маслинник, за дім, нехай і руїну, за вікна без віконниць, за двері, від яких залишилися тільки дірки косяків, за огнище, за хмиз, збирав його Малх чи ні, за домашню птицю й тварин, яких не було, за утримування легіону, що ніби-то охороняв Фермопіли, за дороги в провінції і за вулиці Афін, хоча ніхто не доглядав бруку, за сіль, за видовища — хоч цирк був закритий... Не можна відмовити і храмовим збирачам, а то лінощі в справах благочестивих засвідчували уникання істинної Церкви, що було державним злочином, як і несплата будь-якого податку.