Ще одне лежало в душі тих князь-старшин, які згодилися злити сили слобід: після смерті Мужила не стало в них справжнього воїна. Дубка наставили вони воєводою лише тому, що кращого не знайшлося. Та в цьому з гонору ніхто не признався б.
Так і залагодили справу — наполовину. Князь-старшини квапилися додому. За прикметами — пора орати, сіяти. Що раніше насіння вмре в землі, то хліба буде більше. Раннім посівам не страшна посуха. Степ від сонця горить, на лісових полянах колос наливається. Князь-старшина повинен вказати, де розпочинать, куди та кому з орачів переходити. Насіння треба вимацати, обнюхати, спробувати на смак, аби зрозуміти, чи жива душа в зерні, чи спить зародок великого творення чи вмер.
Пора! Пора! Росичі ходять своїми полянами за дубовим брусом, на брусі кований різак з відводами — леміш. Позаду два правила, щоб тримати плуг у борозні, спереду ремінні лямки для волового ярма чи для кінської упряжки. Зайняті руки в орача. Він погукує-підганяє худобину. Розуміє безсловесний віл, розуміє і мовчазник кінь. Знає, де право, а де ліво, спиниться на погукування, поверне. Переорюють поляну поздовж, переорюють впоперек. Борозни мають бути глибокі й рівні, плуг тримай прямо. З огріхів дика пташина виклює зерно, дикі бур'яни заглушать добрі сходи раніше прополки.
За орачами йдуть сівачі з козубами. Це робота старих, багато сили не треба, потрібне вміння. Зерно сиплеться, як осінній дощик, рівно, без плішів, але й не густо, щоб одне одному не заважало. Попокидай — і зрозумієш...
Головні сівачі — самі князі. Келагаст лише другу весну перестав ходити по ріллі, а Велимудр ще топчеться, і ось — диво дивне! — під руки водять, ледве не несуть князь-старшину, але в роду з ним ніхто не може зрівнятися чистотою і рівністю засіву. Горобій, Всеславів батько, не віддає сівалку-козуб, Тиудемир і Біляй натужно бродять полянами. Наче вони хочуть померти за святим діянням. Старійшини не осилять підняти в козубі цілу мірку, за ними підлітки несуть запасні козуби і жменями добавляють зерна, змішаного із сухою сіяною земелькою. За сівачами тягнуть борони із зубцями з твердого в'яза. В борону запрягають одного коня, хлопчина стоїть на бороні, закриває насіння вологою землею.
Довкола полів на кожному дереві чекають граки й ворони, в повітрі з квилінням літають чайки. Брали б за орачем черв'яки, ніхто й слова не скаже. Так ні, крадуть насіння. Поки не піднімуться сходи, діти з луками й пращами стережуть поля від світання до смеркання. Коли ж піднімуться сходи, ночами дорослі оберігають їх від потрави дикими звірами. На великих давніх полянах масна земля чиста, плуг ріже легко. На малих полянах і на нових розчистах, де був ліс, плуг не годиться. Зачіплюючись за коріння, плуг рве упряж, вимучує коня. Перенесеш через корінь — плуг ковзає, не оре. Тут землю рихлять сохою. Вона схожа на перекинуту козячу голову. Орач несе соху на руках, не даючи глибоко врізатися вигнутими вперед рога-ми-лемешамиуВільні орачі на своїх малих полянах орють переважно сохами: через коріння.
Цієї весни, як і завжди, спочатку оборали кругом града, випускаючи на волю земляну силу. Нетямущі та дівчата раділи весні. Старші не хмурилися, але можна було бачити плугатаря, який спинився в кінці гонів: замислився над чимось, поки самі не ввійдуть у ярмо застояні воли.
Прийдуть хозари чи не прийдуть, ори та сій. Хто ж то збиратиме урожай! Не чоловік оре — надія. Свята, велика здатність душі — вірити в краще, чекати не смерті, а життя. Без надії давно запустіли б поляни, а господарі збилися б під захист прип'ятьських трясовин і вироджувались би там від безхліб'я, від злої лихоманки, ніким не знані і всіма забуті. Росич пишався силою тіла, вмінням пустити стрілу, орудувати мечем. Пишався урожаями хлібів, кіньми, худобою, багатими ловами. Та великий він був іншим — невгасимою Надією хороброго серця.
Розділ третій ІМПЕРІЯ ТЕПЛИХ МОРІВ
...Це буде оповідь бездушних і кривавих справ, безвинних кар, негаданих убивств, смертей, в біді замислених лукаво, кривавих підступів...
Шскспір
1
За часів, про які сам Геродот не міг що-небудь дізнатися, і, звичайно, задовго до Троянської війни, вже була пробита стежина-доріжка понад Пропонтидою, нині Мармуровим морем, і закінчувалася вона на східному березі півострова. І якщо вже так треба уявити собі першу, найпершу людину, що торувала перший шлях пішки в Азію, то безумовне одне: вона, ідучи з півдня чи із заходу, ступила на півострів саме там, де згодом було споруджено Золоті Ворота Візантії, які нині називаються Єдикулек. А друга людина, теж найперша, яка йшла з півночі, забрела на півострів у місці візантійських воріт Харісія, тепер — Єдирнек. Було це саме так, іншого шляху не було і бути не могло, бо не воля людей, а складки земної поверхні визначали дороги. Так само природно обидві стежини зустрілися за тисячі дві кроків від кінця півострова. Згодом у місці зустрічі утворився майдан Тавра, за чотириста кроків на схід — майдан Костянтина, а обидві давні стежини були названі вулицею Меса — Середня.
Тут тисячоліттями ходили люди з Еллади, Епіру, Македонії, Фессалії, Дарданії, Паннонії, Італії, Кімерії, зі всіх країн південних, західних, північних, назви яких багато разів змінювалися. Неможливо дізнатись, як називали їх люди певних епох. Але твердо відомо найважливіше — ті, хто жив сотні поколінь до нас, мали таке саме тіло, як і ми, і стільки ж найдорожчої речовини вміщали їхні черепи. Вони мислили; вони сміялися і плакали, віддаючись тим самим почуттям, які й нині викликають радість і горе їхніх віддалених потомків.
Якими б поєднаннями звуків не поіменовували себе народи, що населяли Європу, і в дні перших подорожан і в уже далеко пізніші, кожен, ступивши на півострів, відчував тут близькість Сходу.
Ось пагорб, порослий кипарисами. Дерева велетенські, таких ніхто не бачив. У чорну тінь лісу можна ввійти, наче в печеру, і відпочити від спеки. Ні, мабуть, тут пристанище богів. Безпечніше не наближатися до незнаного.
Стародавній подорожанин мав гостропроникний зір. Йому вдавалося бачити дріаду в зеленій сутіні гаю. На м'якому піску бухти він не раз знаходив сліди перетинчастих лап хитрого тритона, а якось весло його галери зачепило гребінчасту спину істоти, яка нічим, крім оманливої зовнішності, не різнилася від нього самого. У хвилях він помічав лиця з високим лобом людини над пащею риби. Він чув тупіт кентавра, сміх фавнів. Він знав напевно, що в піні моря біля берегів, порізаних затоками, народжуються тіла богинь, доньок Океану.