Не порушила гостинності роська слобода. Добряче держално було. А з убивці треба взяти викуп смертю.
Темною кров'ю покропив вепр стежку, залишив слід на очереті. По гарячому сліду пішов Всеслав, за ним як свідки — Дубун і Ратибор.
У заростях заплетених кущів по руслах ручаїв, річок, ярів усе Поросся, все Подніпров'я дало притулок вепрам. Низький, товстошкурий вепр пройде там, да немає ходу іншому великому звіреві. Сам прокладе дорогу, розсовуючи колючки гострим рилом, яке не боїться навіть укусу змії. Хід вепра в непролазних кущах як нора. Туди може пройти лише вовк, але вовки бояться вепрів. Вепр любить болота. Чутливий, обережний, він ніколи не ступить на чарусу — болотне вікно, обійде нурт-вікно, залишене для дурних хитрою драговиною.
В сікача-переможця рана горіла, серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет, як учинив би кожен інший звір. Відійшовши від місця поєдинку, він повернувся і ліг на свій слід, рилом до ходу. Чи не прийде ще хтось під ікла? Вепр чув людські голоси, лягаючи боком, студив холодною землею рану. Вітер шелестить очеретом. Потріскують сухі стебла, ламаються гострі очеретяні корінки. Це не вітер. В очеретищі, в мертвих осоках струмить дихання повітря, тече над сніжком, що не зійшов у затінених прогалинах, несе людський дух.
Вепр підводиться. Маленькі очиці під великими віями насторожені. Він безшелесно несе багатопудову тушу назустріч переслідувачеві чи переслідувачам, йому однаково. Не він вибирав, він міг би виждати коло першого тіла, напасти на людей. Він пішов. Вони хочуть ще?
Біля згину стежки вепр зупинився, підняв рило як міг, роздув глибокі ніздрі, нашорошив лопушисті вуха. Людина близько...
Вепр, налаштувавшись, трохи скривив шию. Він ударить, як завжди, правим іклом і — як завжди б'є вся порода вепрів — знизу вгору. Задні ноги підійшли під черево.
Спрямовуючи лівою рукою, Всеслав правою вдарив рогатиною назустріч чорній брилі. Залізо зайшло в звіра.
Честь послала Всеслава на поєдинок з убивцею гостя. Та нема в росича до звіра зла і зневаги. Розум у воєводи холодний, він знає: вепр тягне пудів вісімнадцять, а чоловік лише сім. Вепр — боєць від природи, а то інші давно винищили б вепрове плем'я. Чоловік теж воїн. Хіба не боєм захистив він своє місце? Та на відміну від звіра чоловік сам учив себе битися, сам учив своє тіло бути слухняним, як крило слухається птаха.
Ноги роського воєводи вгрузли в м'який грунт до півко-ліна, та він зумів зупинити вепра. Намагаючись звільнитися від рогатини, вепр натиснув убік. Всеслав не дав себе ошукати. Вепр зустрів не Мужила, який обважнів від смачних наїдків та розміняв на користолюбство силу розуму.
Незвично для мисливця ставати просто перед вепром. Намагаються бити збоку, міряться під ліву лопатку. Щось змусило Всеслава викликати убивцю Мужила на рівне змагання, наче рівного суперника в поєдинку перед військом.
Наче в пень уперся вепр. Звір подався назад, щоб вирватися від рогатини, відступитися для розгону. Всеслав не пустив. Осівши на задні ноги, вепр смикнув тугою шиєю, щоб дістати, зрізати іклом держално. Було пізно. Він сидів не в болоті, а в озері власної крові. Здригання-дрижаки струсонули тіло, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров. Наситилася помстою відплати Мужилова душа.
Минали миті. Дивно дивився Всеслав на мертвого вепра. Потім покликав своїх, у них на очах одрубав голову вепра і легко підняв за криве ікло трипудовий обрубок.
Свою ношу Всеслав кинув біля Мужилового тіла, щоб остаточно вдовольнилася душа ілвицького воєводи.
Скинувши шапку, князь-старшина Колот рукавом витер піт. Йому одному стало душно, хоч він чекав, як інші, і, як усі, був одягнений легко, по-мисливськи. Зустрівшись поглядом з воєводою, Колот відвернувся, наче жінка, яка боїться виказати потаємну думку.
Останки Мужила закутали в плащі, обв'язали арканом. Обнявши тіло, Ратибор за наказом Всеслава повіз його в слободу.
В слободі зроблять довгі мари з жердок, навісять на пару коней. Ступою, зі скорботною обережністю повезуть до ілвичів тіло воєводи, який загинув не в бою, а від своєї нерозумної сміливості. Відмовився взяти товариша, сам став на кабанячій стежці і загинув даремно.
Сам загинув... Не Долею погублений. Люди роської мови не вірили в незнано могутню Долю, що принижує волю людини,— вирок від великих богів. На погостах у дерев'яних личинах різні боги. Але не було жодного, схожого на тих, які в інших уособлювали безмежну силу Року, Фатуму, Неминучості. Добрі роданиці-роджаниці, даючи напуття новонародженому росичеві, клали в його колиску придане добрих побажань. Що він з тим добром зробить — воля його... Будь мудрий!
Сам себе погубив немудрий Мужило.
Колот і Всеслав поверталися в хвості кінних і піших. Біля броду, на правому березі Росі, вони залишилися останніми. Ніби вже забувши своє хвилювання, Колот усміхаючись, як полюбляв, мовив:
— Іч як вчасно тріснуло держално! Скажи, Всеславе-брате, чи снилося тобі таке? Отож сон, виходить, в руку...
Всеслав не квапився з відповіддю. Колот йому вірний друг і помічник, думки в них однакові. Не було б кращого росича, якби не точила серце Колота чорна заздрість. Всеслав знає— в бою тілом своїм Колот затулить брата, життя свого не пошкодує. Але й інше знає Всеслав: якби сьогодні вепр убив його слідом за Мужилом, Колот швидко втішився б щастям стати роським воєводою.
Наче з каменю обличчя роського воєводи, очі — темна вода річкова:
— Не мені снилося — тобі. На те ти й відвів Ратибора, Колоте-брате, що тобі приснилося, а не мені,— і Всеслав підігнав коня в річку. А на другому березі, діждавшись Колота, обняв брата, і, зрозумівши, князь-старшина усміхнувся: легше нести поділену ношу.
8
Ілвичі спалили тіло свого воєводи. На страві-поминках з'їли і вепра-убивцю. Нового горба-могилища не насипали. Зібрали вони рештки кісток та зброї, яких несила було, виявилося, винести вогневі, і заховали в старому кургані, в могилі, що стояла на кону-межівниці між ілвичами і росичами. Для воєводи непогане місце. Похований Мужило міг би сказати про себе: "І по смерті я є межа-кордон мого племені".