Не встаючи, Каллігон кивнув Ієраку, колишньому іпа-спистові Велізарія, нині начальникові загону воїнів, який Антоніна тримала, як і всі знатні люди, для своєї особистої охорони.
Старий найманець підкреслено не дивився на сонного Велізарія. Що йому цей труп, який боягузливо хапається за життя! До чотирнадцяти років Ієрак жив у горах Кавказу —■— на південь від Лазики. Коли в його племені дід чи баба ставали мукою для себе й інших, вони самі, як сніп, кидали немічне тіло в прірву, дна якої ніхто не бачив, якщо й було те дно. Так завжди велося. Кожен знав свою могилу. Родиннокровним Ієрака не треба було нагадувати, що життя може стати ницим тягарем.
Антоніна не вважала за потрібне одвідувати далеку віллу. Владна жінка вміла залишатися першою доміною імперії. Юстиніан не закрив двері Палатія перед Антоні-ною і після смерті базилиси. Антоніна улещала, вміло розносила плітки, вгадувала забаганки старого володаря імперії. Вона здавалася вищим потрібною і великою — нижчим.
Па м'яті базилиси Феодори вже сімнадцятий рік віддавались посмертні почесті. Юстиніан не обтяжив себе новим шлюбом. У рік смерті Феодори йому виповнилося шістдесят п'ять років.
Святе письмо розповідало про мужів, які зберегли силу юності і до ще похилішого віку.
Для незворушних спостерігачів — палатійських євнухів — не було таємних вад сердець і тіл. Каллігон дружив з євнухом Схоластиком, людиною такого великого розуму, що якось базилевс послав його проти задунайських слов'ян, які вторглися до Фракії. Скіфи так розгромили армію
Схоластика, пи" (>уло загублено навіть Священний .Даба-рум — знамено Костянтина. А Схоластик не втратив Юс-тиніаноиої ласки: там, де він зазнав поразки, не міг би виграти піхто. Якось Схоластик поділився з Каллігоном таємницею І Іалатія; вчасно, вчасно померла Священна Володарка. Бо душа Божественного через те, що хиріло тіло, уже закривалася для спокус Єви.
Каллігон думав про Антоніну. Єгипетські і персидські маги секретними чарами і таємними обрядами підтримували молодість її почуттів. Коли Каллігон бачився з володаркою рік тому, поруч неї обертався молодий еллін, який вродою нагадував Беллерофонта. Він здавався стомленим. Антонінині очі зблискували, зіниці були розширені, як у жінки, що вживає атропу. Щоб зберегти свіжість почуттів і тіла, вона влаштовувала собі купелі не в молоці, як Феодора, а в крові, і спала, обкладена ще теплим м'ясом. В Антоні ні жила незборима сила хтивої, безплідної плоті.
— Не розпитуючи тебе, Ієраку, я знаю про твою мету,— сказав Каллігон. ^
— На те, премудрий, не треба багато мудрості,— з іронією відповів Ієрак.— За тобою, між іншим, завжди правда. Зі мною тридцять озброєних бійців. Дороги небезпечні.
Двісті стадій дороги від Довгих мурів до воріт Візантії! Навіть тут не можна возити грошей без доброї охорони. Дороги імперії! Каллігон доглядав Велізарія під прикриттям північного краю Довгих мурів і під захистом фортеці. В дні навали гуннів і слов'ян вілла уникла розгрому.
Будинок стояв на самому березі. Влітку високий берег кидав на море тінь. Каллігон любив сидіти на бережку біля самої води. Зализані вітром кущі на кручі здавалися волоссям. Скелі проступали, як лоби велетів і чудовиськ. Північно-східний вітер узимку псував життя. Та зиму, як і старість, треба перетерпіти. Безпека винагороджувала зимові незручності, смерть винагородить старість.
Юстиніан щедрою рукою розставляв фортеці. А військ мало, солдати слабкодухі, воєначальники захланні.
Банди скамарів грабують коло самих Золотих Воріт. Нещодавно вони напали на приміську віллу. Господарі втекли до воріт. Нічна сторожа не насмілилася ні впустити нещасних у місто, ні вийти їм на допомогу. Скамарі потягли людей на очах у солдатів, щоб узяти викуп.
Префекти знали імена скамарів, але не способи їхнього винищення. В Родопах поблизу від Юстиніанополя сиділи якісь Георгій, чи Гордій, Алфен, Гололобий. Ці іноді зважувалися громити дорожні застави між Візантією, і Філіппополем. Імперія розорена. Скарбниця вічно в боргу перед солдатами, і солдати грабують підданих. Службовці роками не отримують платні і теж прагнуть відігратися за рахунок підданих. А Палатій пишніший за попередній, храми оздоблюються, фортеці будуються. Як людина, через руки якої пройшло багато тисяч фунті золота, Каллігон розумів, що і в зубожілій імперії завжди знайдуться гроші на розкіш. Шкапа в позолоченій збруї.
Баба Антоніна могла купувати молодих красенів, змушуючи їх присягатися в коханні тому, що вцілілі від конфіскації вілли Велізарія були звільнені від податків. І ще Каллігон зумів приховати дещо в роки, коли щастя служило великому полководцю.
з
Невже дрібною смерть
розчулиться хвалою й поверне здобич, забрану
в життя навік!
Із стародавніх авторів
Ось і завершена ще одна книга, копія. Каллігон міг би писати напам'ять, та все ж дивився в оригінал, як раб-пере-писувач під ферулою повелителя. У Каллігона немає повелителя, він боїться ненароком щось змінити.
Прокопій помер, в залишеному ним нічого не можна випустити чи поправити.
Каллігон любив перечитувати Прокопієві книги про війни. Над багатьма сторінками витала душа друга. Наближаючись до них, Каллігон готувався до зустрічі, до відчуття присутності Прокопія, завжди однакового і явного, як рух повітря.
В книзі "Про будівлі" не було Прокопія. Він писав цю догідливу книгу зі страху перед Юстиніаном і на спокуту сторінок у "Війнах", якими був невдоволений базилевс. Шепнули — потрібен панегірик, щоб порятувати життя.
У таємній книзі, яку переписував і переписував Каллігон, було теж багато страху. Прокопій поспішав. Над сторінками гірких викриттів металася злякана душа. Багато разів Прокопій покидав роботу, кваплячись заховати написане. Тричі, поступаючись перед нападами жаху, друг спалював книгу, яку він дозволяв собі писати тільки поруч з огнищем. І Іа жаль, надумані тривоги скорочували дні Прокопія і погіршували книгу. Іноді забувалося основне, невипрапдлію витіснене другорядним. Думки темного охло-су були передані без застереження, ніби Прокопій міг вірити сам, що Юстиніан бродив по Палатію без голови і був втіленням диявола. І чимало такого ж іншого. Не виконані дані в книзі обіцянки розказати про справи церкви. Виклад нерівний, книга не завершена. Та все ж — це правда. Правда повинна жити.