Везувій — вікно християнського пекла. Душі людей заповнюють худими птахами повітря Італії. Індульф не боявся померлих, не лякався чужого пекла. Нехай один християнин штовхає в пекло іншого. Два місяці поблизу Везувію італійці й ромеї. їх розмежовували, як глибокий рів, стрімчасті стіни берегів ріки Дракон. Стрільці, ховаючись, полювали на людей через ріку. Тим, у кого не було досвіду Індульфа, здавалося, що таке може тривати вічно. Поки людина дихає, вона надіється.
Сила була в Нарзеса. Він споруджував на своєму боці дерев'яні вежі, готуючись перекинути мости через прірву
Командуючий італійськими кораблями продався ромеям. Та й без зрадника флот дістався б Нарзесу, до якого підходили й підходили бойові галери.
Втративши море, Тейя залишився без продовольства. Італійці відійшли на Молочну гору. Вузькі ущелини, круті
підйоми. Недоступна фортеця і — нічого, крім конячого м'яса.
Тут зібралися всі, хто вирішив не здаватися. Приречені. Колишні вільні. І колишні невільні, про яких казав благородний Тотила: "Я ніколи не піду на мир, за яким мене зобов'яжуть видати воїнів, котрі носили раніше нашийник раба".
Останні з живих італійців, як здавалося Індульфові.
Вночі з гори виднілися цятки багать на північному заході: Нарзесів табір. З вечора цятки живого вогню можна було побачити і в інших місцях. У темноті думалося, що Італія ще жива.
День показував ромейські кораблі на морі, яке з двох боків оперезало виступ, і руїни на суші. Нічні вогні в окрузі були тільки багаттями солдатських збориськ, які шакалами бродили скрізь. З гори Індульф міг нарахувати одразу п'ятнадцять чи шістнадцять міст, селищ, убитих війною; розруйновані вілли не варто було й рахувати.
Ніде немає жителів. Скрізь сади й двори,/ по кілька разів перекопані солдатами-скарбошукачами. Зламані й стіни, запідозрені, що в них ховається майно господарів будинків, котрі ніколи вже не повернуться.
За сто підвід, завантажених кумською скарбницею, тут не купити одного прісного коржа, спеченого в приску.
Воли з'їдені, порожні вози пішли в багаття. Вірні з вірних, чесні з чесних допомогли останньому рексу Італії поховати останні залишки скарбниці Феодоріха Великого.
Де? Індульф забув. Суха, як пісковик, тверда, наче залізо, дружба чоловіків — найвище почуття душі.
Злитки, монети, жезла, діадеми втонули. Було солодко дивитися, як помирає трикляте золото. І стало гірко, коли тьмяна купа жовтих речей піднялася над водою. Невже заповнилася тріщина, в землі, невже обманула мотузка завдовжки сто ліктів, не діставши до дна! І враз усе провалилося. Безодня проковтнула. Хтось рвонув до себе дар людей, які зневірилися в силі золота.
Хтось проказав ім'я підземного бога. А Тейя плюнув униз і відвернувся.
На світанні всі італійці, крім важкопоранених, вишикували фалангу біля виходу з ущелини. Ці ніколи не ламали строю, не втікали з полів, кинувши зброю. В дні невдач вони вміли відступити, відповідаючи ударом на удар. Вони не підставляли переможцю спину, тому вціліли до кінця. Вони не боялися оточення, їх, як руки, прикривали круті
24 в. і ванов
737
схили. Самогубно кінноті нападати на фалангу справжнього війська. Ромеї теж спішилися.
Ніби зуби пилки, з обох фаланг висовувалися списи — сарисси. Ще можна було вловити, як у глибині фаланг задиралися темні і світлі жала. Мить — і важкі дротики, схожі на кинуті вітром пір'їни, злетіли над рядами.
Хто буває вбитий першим же вдаром, кого даремно забирає останній удар. Не до них живим.
Двадцять кроків між фалангами. З важкою сариссою, яка на його силу легка, як кинджал, Індульф виходить із строю. Крок. Ще крок. І ще. В щиті застряє дротик. Рука звично відчуває поштовх враз затупленого вістря в товсту шкіру, яка прокладена під щитом між петлями.
Ще один дротик. І ще один крок. Тепер! Індульф стрибає! Разом з ним стрибають Голуб і Алфен, прикриваючи товариша з боків. Разом з ними стрибають інші товариші, які закривають Голуба й Алфена. Італійська фаланга викидає клин з швидкістю язика хамелеона. Клин втикається в ромеїв. З-під щита Індульф викидає сариссу швидше, ніж хамелеон вистрілює своїм влучним язиком. Відсмикує. Б'є ще. Б'є. Б'є. Б'є.
Він спокійний. Він незворушний. Роки війни. Скільки років? П'ятнадцять? Двадцять? Йому все одно. Він майстер бою. Він б'є вдихаючи, встигає вдихнути, відтягуючи на себе сариссу. Він бачить одразу, що праворуч, що ліворуч і що попереду. Видих. Вдих. Видих. Вдих.
Ці, котрих діставало вістря сарисси, були... Ким? Візантійці з недобитого охлосу. Перси. Ісаври, брати довгоногого Зенона, який здався в полон після смерті Тотили і був зарізаний разом з тисячами інших полонених. Македонці елліни, епіроти, слов'яни. Килікійці, сарацини, єгиптяни. Бесси, дакійці, готи, гунни, ібери, лази, герули. Італійці — римляни, сенатори, розорені війною. Були, їх немає більше. Залишилися інші, такі самі.
Індульф відступався, готовий ужалити — ударити. Від-ступались Голуб і Алфен. Відступались усі, хто викинув себе в загальному клині, що вколов фалангу ромеїв. Кожен не відриває очей від ворога, кожен напружений, як тятива.
У пробитому строю ромеїв дірка затягується, як у воді. Загиблих витягують, тіла відкидають, щоб об них не спіткнулися живі. Мертві зробили своє, нехай відходять.
Заважають дротики, що стирчать із щита, як палимі. Індульф відступає за спини своїх. Новий щит. Запасної зброї, запасних обладунків вистачає. Мертві дарують
живим. Мужність, слава, честь, подвиг. Слова, слова... Хлопчисько, який тішився позолоченими латами охоронця базилевса. Якби він був тоді чоловіком, спафарії не завадили б йому проткнути Юстиніана, як пухир. Хоробрість. Сміливець Велізарій носив талісман від заліза. За п'ятсот фунтів золота єгипетські маги зробили невразимим великого полководця.
...За фалангою ромеїв стояла Священна Корогва з головою Христа. Поруч з богом Нарзес встановив ті самі знамена, що перед останнім боєм Тотили,— ліс тичок з брязкальцями із золота — тіла справжнього божества Теплих морів. Пора. Індульф пройшов у перший ряд італійської фаланги. Сариссу вперед, погляд в прощелину між наличником шолома і краєм шолома.