Велізарій привіз базилевсу частину скарбниці Феодорі-ха і тисячі готських бранців. їхня доля —^ полягти в битвах з персами. Як до нього Галі мер, полонений рекс вандалів, Віттігіс отримав звання патрикія імперії і маєток, вільний від податків. А Велізарій не отримав тріумфу.
Індульф уже давно розстався з Антоні ною. Хто замінив його? А що йому до того! Якось у обложеному Римі звук голосу однієї з рабинь Велізарієвої дружини нагадав йому голос вісниці смерті Амати. Не знаючи справжнього імені Коханої, Індульф не міг розпитати про неї. Є змії, укус яких, не будучи смертельним, сповнює серце тугою. Індульф відчув себе безчесним, наче він зрадив маленькій жінці, яка вчила його еллінської мови і говорила з ним про неможливе. Його серце згадало. З того дня й почала ввижатися Амата. Він бажав її. Інші жінки стали чужими.
Велізарій кликав Індульфа. Індульф залишився в Італії. Йому не потрібна Візантія, він витратив її, як розмінну монету. Його знали воєначальники. Він не зустрічав рівних собі в одиночному бою. Він командував загоном на шість сотень вершників. Перший склад слов'янського загону танув і танув. Менше сотні залишилося з тих, хто разом з Індульфом спускався по Дніпру за ромейським золотом. Ні. Як і Індульфа, їх гнало прагнення бачити світ і знайти неможливе. Хто був убитий. Хто пішов до готів за По, захопившись вродою жінки.
Слов'янське ядро обросло людьми інших мов. За Індуль-фовим значком ішли гунни й готи, малоазійці, елліни, італійці. І всі вони стали ромеями.
Подекуди готи і присталі до них італійці ще сиділи в окремих фортецях, у містечках, у горах. Пр^те Візантія прийшла в Італію. Роїсько збирачів податків, якими командував логофет Олександр Псалідіон, звалило на спустошені війною міста, на власників земель, на вільних за старим правом колонів лавину податків, які Італія розучилася платити при готах. Саме тому здирщики вирахували, наскільки ж кожен підданий за десятки років обдурив Феодоріха, Амалазунту, Феодата і Вітті rica. Так, обдурив! І Божественний Юстиніан, законний спадкоємець цих володарів Італії, мав право відновити справедливість. Податкові борги здиралися зі шкірою, м'ясом, кістками сплатників. Італійці оглянулися на роки готської влади, як старий на свою молодість. Коса податку підтяла славослів'я базилевсу.
Розгорнувши чималі згортки ситовника, сам логофет довів Індульфові та його солдатам, що не імперія винна їм, а вони імперії. Було записано все: гроші, зброю, продовольство, одяг, взуття, коні, збрую, навіть сукно для чистки обладунку. Солдати були приголомшені пишномовством сановника та лавиною доказів. Вони не згодилися, але їм нічим було спростувати. Вони сподівалися на великі блага після перемоги. І — залишилися в боргу. Злість точила серце. Вони дізналися: все військо вважало, що його обрахували. Стало легше. Солдатові нікуди подітися зі строю. Вони залишилися. До пори, до часу...
Кафолійські піддані знайшли втіху на перші часи в торжестві істинної догми: божественне і людське в Христі поєднані непорушно, вічно, нероздільно і незлитно!
Община равеннських кафоликів зігнала на іудеях кривду, завдану єретиком Феодоріхом. Синагогу знесли, а місце обгородили тином, залишивши проїзд для візків з нечистотами.
Іудеїв в Італії було мало. Але міцний зв'язок між розкиданими по берегах Теплих морів іудейськими общинами печально прославив равеннських бузувірів. Печально і крикливо. Далеко непомітніше і навіть зовсім не поміченими минулися побиття десятків і сотень тисяч арі ані в, маніхеїв та інших християн-некафоликів. їхнє майно було захоплено, самі вони перебиті чи продані в рабство.
Невдовзі після успішних дій збирачів податків виявилося, що по-справжньому завойовані лише ті міста Італії, де стояли гарнізони ромеїв.
Якось, скориставшись поширеними у мові ромеїв висловлюваннями купців та лихварів, Прокопій сказав Індульфу, що готи списані з рахунку. Розчавлені, перебиті на чотири п'ятих, готи заворушилися. Готський вождь Урайя тримався в фортеці Тіцініум (Павія) у верхів'ї По. Кільканадцять готів запропонували йому діадему Італії. Не золоту — тернову, примарну. Урайя відмовився на користь Іль-дибада. Зажеврів вогник війни. Обраховані логофетами ромейські полководці і солдати італійських гарнізонів не бажали ступити кроку. Як боєць, оглушений бойовою довбнею і залишений мертвим, готське ополчення, спираючись на ще безсилі руки, звелося на одне коліно.
Тоді головнокомандувач провінції Іллірика Віталій рушив усмиряти бунтівників. Кіннота з варварів-федератів не змогла ні пересуватися розкислою від дощу землею, ні скористатись луками. Загнані в болота герули загинули майже всі зі своїм ватагом Вісандром, братом Філемута, одного з приборкувачів бунту Ніка. Віталій утік з небагатьма. Так готи звелися на ноги. До них пристали перебіжчики з ромейської армії. До Індульфа в Анкону прийшли двоє давніх товаришів кликати і його до Ільдибада.
Охоронець з помсти вбив Ільдибада. Повсталі за велетенський зріст і за рішучі промови обрали рексом руга Ераріха. Ераріх завів таємні перемови з Юстиніаном, був розгаданий своїми і вбитий. Новий вибір впав на Тотилу, родича Ільдибада. Стурбований Юстиніан прислав у Равенну підмогу з трьох тисяч персів, узятих у полон на Євфраті. Прибув і лист, прочитаний усім: базилевс глумився над воєначальниками, які не могли розправитися з бандою втеклих заколотників.
Одинадцять ромейських полководців націлили свої об'єднані загони на Ті ці ні ум. По дорозі треба взяти Верону. Сенатор Маркіан, у якого були у Вероні друзі, підкупив сторожів. Уночі Верона розчинила ворота. Імперське військо стояло за шістдесят стадій. За спільною ухвалою вперед вислали комеса Артабаза із сотнею солдатів, щоб захопити ворота і мур над ними. Саме військо не рухалося, оскільки воєначальчики наперед перелаялися за майбутню здобич. Треба було спочатку домовитися, а тоді входити в місто. Переляканий нічним нападом гарнізон без бою втік з Верони. На світанку ромеї ще торгувалися один з одним, а готи, помітивши свою помилку, повернулися в фортецю.
Запізніле військо вткнулося в замкнуті ворота, а із загону Артабаза врятувався лише той, хто, як сам Артабаз, зіскочив з муру на землю. Ромеї повернулися в Равенну.