Миля римська (=8 стадіям)—1,483 кілометра.
Розділ тринадцятий ВТОРГНЕННЯ
В бур'ян там вріс шолом кошлатий, І череп давній тліє в нім.
Пушкін
1
Вдалині, за найширшою рікою з усіх, що зустрічалися на шляху до Росі, берег здіймався скелястими кручами. Кущі, які чіплялися за дикі обриви, здавалися здаля плямистим лахміттям одягу, прорваного твердими кістками старої землі.
На кручах — стіни. їхні довгі пороги, відходячи до заріччя, змикаються в багатокутник. Навіть звідси видно — високі вони. Над стінами здуваються баштиу наче велетенські долоні з обрубаними пальцями.
То он яка вона, Дунай-ріка, кін-кордон уславленої імперії. Ось які ромейські фортеці, охорона кордону.
Велика ріка, велика. Потягує вітерцем, але душно. Ратибор зсунув на потилицю шкіряну шапку.
Долинув звук, далекий і знайомий. Дзвонить дзвін, як на кораблях ромейських купців. Немає на ріці кораблів. Дзвонить дзвін у фортеці на тому березі.
Бувалий кінь сам собі обирав дорогу в заплаві ріки. Димом здіймалися вгору потривожені комарі. Кущі з голосним шелестом пропливали під ногами вершника. Берег спадисто опускався.
Тихо храпанувши, кінь зупинився. Ратибор побачив: з чорних, з їдених іржею поножів стирчали жовто-сірі кістки гомілок. В проломаному шоломі залишився відокремлений череп. Крізь ребра скелету проросла лоза. Шашіль сточив ратища списів, з яких наконечники повідпадали, наче гнилі плоди. Щит покрився пухлинами моху В шматках струхлого заліза ледве вгадувалося, що з нього кували.
Багато, багато останків зустрілося росичам по дорозі до ромейського кордону. Що там кістки! Траплялися колишні міста, колишні таборища, обкопані уже розрихленими ровами, позавалювані колодязі, чорне каміння вогнищ, шари попелу й вугілля, скам'янілі від дощів та сонячної спеки.
На початку дороги роське військо рухалося узліссями.
На восьмий день переправилися через Буг. За Бугом землю прорізали долини, поздували горби. Чорнолісні пущі з колючим підліском були проходимі тільки для кабанів та вовків.
Потім здолали Дністер. Звідси потяглися ще більше порізані землі, стали вищі горби та узгір'я, а сонце помітно швидше западало за горами, і швидше, ніж на Росі, розтавали світлі сутінки.
Ішли на південь та на південь. Бережучи коней, не квапилися зовсім, і лише за один місяць зверстали весь похід від дому до ромейського кордону.
Пам'ятав Ратибор, як два десятки років тому степи за Россю оманливо здавалися йому безмежжям. Для того земля велика, хто вікує життя сиднем під своїм градом.
Ратибор поплескав коня по шиї, і той пустився далі на запах річкової води. Увагу вершника привернули низькі палі, струхлявілі, як осінній гриб, і зітлілий човен. Очевидно, тут була в давнину переправа.
За верболозом сірий наліт намулу вкривала сітка тріщин із застиглими слідами пташиних і звіриних лап. Тонка осока та лопушистий підбіл сказали про неродючість піщаної обмілини, схованої під тонкою сорочкою наносного мулу. На річковому урізі течії не було. Відчуваючи копитом надійну опору, кінь, звичний до водопою, сміливо пішов у воду.
Пологий, заплавний берег мілкий, під крутим у ромеїв, мабуть, глибоко. Кінь повільно смоктав крізь зуби. Ратибор не хотів пити. Він умів у поході, напившись з ранку, не відчувати спраги до вечірнього перепочинку. Однак і він, нагнувшись, зачерпнув жменею каламутної, теплуватої водички. Перший росич на ромейському кону і перший рось-кий кінь разом пригубили дунайської води.
Краплини спадали з м'яких кінських губ. Краплини скотилися по шорстких вусах Ратибора. Настав час раніше немислимо-неможливий. Якби все це було колись, то забув би себе Ратибор. А тепер він, похідний князь роського війська, повинен мати холодну голову і серце тримати в шорах. Йому згадався молодий північанин, Індульф-Лю-тобор, спраглий бажанням знайти неможливе на берегах Теплих морів. Чи знайшов своє, чи вже давно стліли поховані під іржавим залізом кості, і над ними тужить пташина-душа, не очищена полум'ям багаття?
Великий Дунай, великий. І влітку він такий, як буває наприкінці весни Дніпро під молодим Княжградом, поставленим князем Всеславом на високому березі гирла Росі^ щоб було зручно росичам володіти Дніпром.
Вітер ніби посвіжішав. Знову почувся чи то забутий Ратибором, чи то перерваний на якийсь час голос фортечного дзвона. І праворуч і ліворуч від Ратибора до тихого Дунаю виїжджали вершники і поїли коней. Зовсім поруч зачалапали копита.
— Егей, князю! Чи добра, як на твій смак, така вода? — спитав уголицький старший Владан.
— Каламутна дуже,— відповів Ратибор.
— Хто ж не каламутив її,— посміхнувся Владан.— Чи давно ми відучували ромеїв лізти в наші угіддя!
Пояснюючи розмашистими жестами, уголич розповідав. Його мова, хоч і зрозуміла, багато чим різнилася від роської. Уголич говорив швидко, як сипав зерно. Ратибору доводилося вловлювати суть. Зрозумів він, що стояв на тому березі ромейський воєвода Хілбуд чи Хілвуд, який чинив багато лиха слов'янам, що жили на північ від Дунаю. І стільки-то років тому військо Хілвуда було оточене уголичами, тиверцями та іншими людьми слов'янської мови, бите і добите до останнього воїна разом із самим воєводою на тому самому місці, куди Владан привів росичів переправлятися.
— Відтоді більше немає ходу ромеям через Дунай,— з гордістю казав Владан.
Хотів Ратибор спитати, чому ж угличі покидали даремно багато зброї на тілах побитих ромеїв? Не спитав, аби не здатися дивним своїм нерозумінням. Союзники, а слова зайвого кинути не можна.
На високих гривах, по узгір'ях і на горах, по ущелинах і в долинах, уздовж глибоких русел річок і ручаїв, та й у сухих роздолах буйні ліси, гаї, переліски.
Не гірше засік охороняла себе порізана, посічена горбата земля Придністров'я, прикрита дубами, сірокорими грабами, твердими буками, гостролистими кленами, срібними липами, чорними в'язами, міцним ясенем. У зелень чорних лісів темними загонами спускався з вершин бір. А знизу густим підліском наступали шипшина, троянди, ліщина. Узлісся відгороджувалося від полян стінами колючого терну.
Вгору та вниз, вниз та вгору... І все яри, спадини, косогори, зміїсті стежини. Не пройти, не пролізти, не продертися.