Кілька вцілілих членів ради старійшин насмілилися наблизитися до сходів сенату, і Стефан, вказуючи на одного з них, закричав:
— А! І ти тут, Асклепіодоте! Ти безсовісно з'являєшся перед очі найблагороднішого Велізарія. Ми порятовані тільки ним. А ти дивишся на нього, ніби це не ти вчинив жахливе проти нього і неаполітанців. Ти віддав за прихильність готів порятунок своїх співгромадян. Ти отримав би чималу винагороду від варварів, якби успіх був на їхньому боці. І кожного з нас, що радили віддати місто базилевсу, ти тоді звинуватив би в зраді!
Прокопій бачив, що чоловік, якого закидали небезпечними звинуваченнями, не втрачав спокою. Подерта тога, розкошлане волосся не могли позбавити його почуття власної гідності. В будь-якому вбранні він не залишився б непоміченим. Так от, який ритор Асклепіодот, на котрого гірко нарікав Стефан у Велізарієвому шатрі.
Давши Стефанові задихнутися, Асклепіодот запросив до уваги красивим жестом рук. Неаполітанський ритор говорив з посмішкою, від якої його голос звучав особливо легко і ясно:
— Люб'язний друже Стефане! Не помічаючи, ти щойно возніс мені хвалу в тих самих словах, якими кориш мене і таких, як я, за прихильність до готів. Тільки той, у кого є твердий характер, може бути прихильним до повелителя, який потрапив у скрутне становище. Саме тому базилевс матиме в мені такого ж стійкого поборника своєї імперії, якого мав у мені супротивника. Той, хто від своєї природи має почуття вірності, не так легко змінюється з перемінами Долі.
Велізарій та інші начальствуючі слухали Асклепіодота без роздратування. Прислухалися і солдати. Логіка неаполітанського ритора знаходила відгук. У війську найнебез-печніший той, хто, не замислюючись, зраджує своєму знамені.
— А ти, Стефане,— перейшов у напад ритор,— ти, коли б справи обернулися не так удало, ти був готовий легко прийняти будь-які умови і перших зустрічних. Так, люб'язний Стефане, ми всі знаємо таких людей. Нестійкість переконань веде до страху, і такі люди не виявляють вірності ні своїм друзям, ні своїм знаменам.
Велізарій зачарований ритором, зовсім не стримуючись, кивав головою. Він — переможець. Спала тяжка ноша сумнівів. Глибокі переживання не були властиві його грубим нервам. Два-три дні, щоб дати лад війську, і він піде на Рим, залишивши в тилу надійну фортецю. До неаполітанців він став байдужим. Вчорашній противник обіцяє бути другом. Полководець привітно махнув рукою Асклепіодоту на знак, що не гнівиться на його минулу діяльність.
Ритор з гідністю вклонився і відійшов. Основне — незворушність і спокій, як учив Платон. Асклепіодот змирився з тим, що сталося.
В Стефані клекотіла лють. Так само вимучений, так само залишений без майна, як і інші неаполітанці, декуріон знайшов козлиська, на якого, як сказано в святому писанні, можна було звалити гріхи всього народу. Він в злобі погнався за Асклепіодотом. Прокопій чув гнівні викрики нового субправителя Неаполя:
— Ось він, ось він! Усе через нього! Безбожник, елла-дик, сатана-спокусник! Християни, бийте його! На смерть, на смерть!
Асклепіодотова голова пірнула в натовпі Велізарієвих відпущеників. На цьому місці все згустилося, ніби утворився вир. Звірячий рик убивць і — ні жодного стогону. Асклепіодот помер, як стоїк.
Прокопію згадалася жінка-філософ Гіпатія, вбита три покоління тому в Александрії Нільській за намовою єпископа Кирила.
Казали, що її мордували довго. Доля виявилася милости-вішою до неаполітанського філософа: в Неаполі в руках юрби не знайшлося гострих мушль, якими добрі александ-рійці-кафолики здерли живе м'ясо з кісток ученої красуні
Привітно, з широкими жестами покровителя й вождя, Велізарій зустрів Індульфа, якого підвела до нього Антоніна. Хоробрий слов янин повинен ввійти в дружину охоронців полководця, до числа його іпаспистів. А де Індульфові друзі? Де вони, з чиєю допомогою Індульф прокладав дорогу в Неаполь? Нехай новий Велізаріїв іпаспист знайде їх, Ми любимо сміливців. Не їм животіти в рядах незнаних солдатів. Де ж Каллігон? Видати цьому воїнові десять солідів. Стільки ж дати кожному з його друзів. Внести їх у списки іпаспистів. Віднині вони — члени військової родини Велізарія і, бог дасть, навіки.
Каллігон на знак послуху приклав руку до грудей. Велізарій попрямував до Антоніниного покою. Він заслужив перепочинок. Дружина, поклавши руку на круте плече чоловіка, йшла поруч. У її ході з легким розгойдуванням стегон, за модою красунь Палатія, вгадувалась обіцянка винагороди покорителю Неаполя. Каллігон згадав строфу з Лукреція:
Дуже відрадно тобі, коли на поверхні бурхливого моря з берега ти споглядаєш спокійно чиїсь злі пригоди...
Надивившись на побут Палатія і на життя візантійських патрикіїв, Каллігон навчився цінувати сухий берег, на якому його залишив розрахунок работорговця.
Увечері в одній із затишних кімнат неаполітанського сенату Прокопій, за звичкою не даючи холонути пам'яті, записував події минулого дня. На лляних ґнотах двох олійних ламп стояли нерухомі язики полум'я, жовтого, мов віск.
Волосинки кіптяви, спадаючи на сіруватий папірус, прилипали і звично перетворювалися на тонесенькі штрихи, такі ж чорні, як сік каракатиці-сепії, якою писав історик.
Чим же завершився многотрудний день Неаполя і війська? Після вибуху невдоволення солдати поступилися перед умовляннями і повеліннями начальників, наполяганнями іпаспистів. До бійок не дійшло.
Неаполітанці поверталися в своє місто голими, без жодної шматини на тілі, як належить рабам, виставленим на ринку. З грубими дотепами солдати пояснювали полонен-никам, що Велізарій віддав війську майно бунтівних неаполітанців. Тому переможці беруть і одяг, щедро залишаючи помилуваним їхню власну шкуру.
Прокопію хотілося описати б ніколи не бачене, неймовірне видовище натовпів голих чоловіків, жінок, дітей, які враз втратили у всезагальному лихові скромність і сором. Та про таке слід промовчати — все зрозуміло без слів. Яка слабка, яка нестійка істота людина, як легко можна в неї все забрати. І так швидко вона змиряється з нещастям!
Е, можливо, людський рід тільки й сильний своєю неперебірливою чіпкістю, своїм умінням липнути до життя, як реп'ях до овечої вовни? А що думає Каллігон?