Русь первозданна

Сторінка 208 з 271

Валентин Іванов

З беручкістю спритної, бувалої господині Антоніна розпоряджалася в Неаполі, командуючи старими іпаспистами, які скорялись їй з не меншою відданістю, ніж самому Велізарію. '

На користь Велізарія уже були звільнені від майна десятки багатих власників Неаполя і захоплено міську скарбницю. У двір сенату і в сусідні двори, з'єднані в одне ціле проломами в стінах, загнали всіх гамузом кілька тисяч неаполітанців, оголошених рабами полководця.

— Каллігоне! Каллігоне!— покликала Антоніна. Чоловік, якого Індульф одразу не помітив, відгукнувся:

— Е-гоє, повелителько!

Каллігон диктував писцеві опис тюків і ящиків. Писець, присівши, тримав на колінах аркуш папірусу. Кілька чоловік з особистої прислуги дружини полководця фарбою малювали на тюках еллінські букви-номери.

Шанобливо, але разом з тим і вільно Каллігон підняв руку із зверненою до володарки долонею. Жест, який означав прохання трошки почекати. І майже тут же, на ходу кидаючи останні повеління, Каллігон підійшов до Антоніни.

На Індульфа глянуло безбороде обличчя. Брезкла шкіра з м'якими кутками опущеного рота, стиснуті губи, зморшки на підборідді, якому не треба було бритви, і темні живі швидкі очі чоловіка, який звик діяти, справляли дивне враження.

— Проведи мене, Каллігоне,— багатозначно мовила Антоніна.

За дверима було темно, зовсім темно, як уночі

— Сюди! — покликала Індульфа Антоніна. її голос став глухішим, натужним.— Сюди, сюди,— прозвучало квапливе повторення. Антоніна тягла Індульфа за руку. Коліном він відчув край м'якого ложа. Напевно, те саме, яке він бачив у шатрі полководця.

— Я помітила тебе ще в Палатії, але ти встиг наробити дурниць...

Антоні нині руки лягли на плечі Індульфу.

— Геть твій меч. Кинь акинак!.. Ось так!.. Скинь шолом. Ти, наче кентавр! Обніми мене... Ні, ти зробив мені боляче твоїми латами...

Антоніна встигла переселитися в Неаполь, встигла віддати наказ швидше полагодити водогін, щоб користуватися лазнями.

Охороняючи опочивальню повелительки, Каллігон, чоловік швидкої думки, встиг вислати передові пости для безпеки довіреної йому таємниці. Дві чорні рабині шмигнули праворуч, еллінка і вірменка — ліворуч. А сам він залишився під дверима. Він уже зуміє затримати і Велізарія.

Власний дім Антоніми був їй відданий цілком. Нещодавно відданість була додатково зміцнена.

Перед лівійським походом Велізарій став хрещеним батьком молодого іпасписта-фракійця, наверненого в лоно кафолійської церкви з нечестивої секти євноміан. Йдучи за християнським правилом, Антоніна наблизила до себе юнака, як сина. А потім зійшлася з ним ще тісніше. Раби й рабині, звичайно, знали таємницю.

В одному з підземних скарбосховищ завойованого Карфагена Велізарій майже застав коханців. Завдяки швидкому розуму та алмазній витримці Антоніна відвела очі Велізарія, переконавши, що Феодосій допомагає їй приховати від базилевса частину вандальського скарбу. Справді, хрещеник Велізарія зумів, скориставшись люб'язністю Антоні ни, яка розпоряджалася грабежем, захопити собі особисто кільканадцять кентинаріїв золота.

Антоніна впевнено спиралася на Каллігона. Євнух холодним розумом краще, ніж будь-хто, розумів потреби подружжя. Нехай володарка розважається. Обридлий чоловік отримає частку палу, що залишився від коханця.

В Сіцілії ледве не сталася катастрофа. Рабиня-еллінка Македонія, жорстоко вишмагана за якусь провину, натякнула Велізарію на якусь таємницю. Але перед викриттям поставила вимогу гарантії особистої безпеки. Схвильований полководець поклявся на розп'ятті та Євангелії, що поручається Македонії вічним блаженством своєї душі. Рабиня запросила собі на допомогу двох рабів. Велізарій дізнався стільки всього, що мав підстави просити свого друга Костянтина Фракійця убити Феодосія.

Костянтин відмовився. Він сказав, що в таких випадках якщо когось і треба вбивати, то лише жінку. На думку Каллігона, такий правильний вирок був гідний вільного розуму євнуха, а не обтяженого ницостями розуму чоловіка. У кожному гріхові винне насамперед так зване слабке створіння. Ще Геродот казав: "Жодна жінка не буває викраденою, якщо сама того не забажає".

Що ж до Антоніни й Велізарія, то Каллігон був переконаний у ницості другого. Саме йому, Каллігону, ревнивий дурень — було що ревнувати! — доручив знищити Феодосія після відмови Костянтина. Каллігон зумів так настроїти хрещеника полководця, що той негайно сів на корабель і відплив із Сіракуз невідомо куди.

А-а! Крім навіженої Македонії, весь дім Антоніни свідчив за неї. Не встигло, помирившись, подружжя покинути Сіракузи, як чоловік видав ображеній жінці Македонію і двох інших безумців.

Хтось іде! Каллігон пропустив кількох іпаспистів, які конвоювали носильників із здобиччю.

Так, безумців... Адже в Антоніни в жилах не кров, а суміш вина й жовчі. Такі особливо уміло-палкі в коханні. Велізарій не міг обійтися без Антоніни. Після викриттів Македонії Каллігон підсовував Велізарію особливі трунки, що розпалювали кров. Але такі жінки, як Антоніна, пристрасні і в помсті. В Македонії і в обох рабів у присутності Антоніни вирізали брехливі, на думку Каллігона, нерозумні язики, а самих порубали на дрібні шматки і покидали в затоку Авгуєта. Чарівне місце там на березі...

Е, все це нікчеми, раби блуду, дурні. Тепер Антоніна знайшла нову іграшку. А скільки їх було до Феодосія! Ця іграшка славна, нічого не скажеш, для того, хто приречений жити в ярмі пристрастей. Воістину Христос не волі вимагав від людей, а тільки смирення. Нехай так буде...

Але як довго ці голубки воркують в сутінках гніздечка. А Каллігон знав, чому Антоніна шукала темноти. Євнухові була відома кожна складка тіла, що добре пожирувало на віку. Ванни і масажисти можуть скинути десять років, та не двадцять п'ять. Тіло не обличчя, на яке вправні руки вміють накласти маску втирань. Безглуздо бути чоловіком...

9

Мідні голоси довгих труб, які допомагають начальникам кінноти керувати строєм, звучали над Неаполем.

Чергування протяжно-довгих і коротких, частих звуків закликало на загальний збір. Бувалі коні раніше за людей вловлювали заклик, що пробивався крізь гамір розореного міста. Слухняні наказу, вони нашорошували вуха і підводили під круп задні ноги в чеканні волі вершника.