Нападати на східні ворота Неаполя наказали загону массагетів, федератів Візантії, і слов'янам. Ні тим, ні тим не дісталося драбин. Сам Велізарій керував штурмом з півночі, драбин було мало, їх розхапали з бою — табір опанувала раптова віра в успіх.
Східні мури міста здавалися безлюдними. Після загальної тривоги, гарнізони веж біля воріт покинули свої місця. Кільканадцять воїнів безкарно підійшли до воріт і спробували постукати у важкі брамини, захищені головками цвяхів завбільшки з кулак. З такими воротами міг упоратися тільки таран.
У таборі для першого штурму було виготовлено кілька таранів, та не виявилося бажаючих шукати їх і нести на собі тяжкі колоди. Хтось придумав підпалити дерев'яні брамини.
Незважаючи на наказ, більшість массагетів з'явилися верхи. Тепер коні стали в пригоді для підвезення палива. Полум'я піднялося до верху незахищених воріт. Вітер відтягував дим на місто.
Хаотичним передзвоном деренчали бронзові дошки церковних дзвінниць, але у святого Іоанна, соборному храмі Неаполя, та в Марії-Марфи дзвонили урочисто. Як на великодній службі, гулко перекликалися основні голоси, серйозні й глибокі. Радісно співали малі дошки-підголос-ки: "Слава у вишніх богові і на землі мир..."
Скоряючись волі єпископа Неаполя, інші храми перестали бити на сполох і, приставши до старших, зустрічали благовістом визволителів від гніту схизматиків-аріанів.
Розрізнені загони готів здавалися без бою армії Юстиніана, яка вливалася в місто одразу через кілька воріт, відкритих ізсередини. Велізарій та інші начальники були стурбовані безпечністю цих полонених. До восьмисот готів, мало не половина яких виявилася без лат і зброї, були виведені з міста в табір. Там Бесс, не гаючи ч^су, запропонував їм вибір: або вони поступлять на службу Божественному, або їх чекає сумний кінець. Балакучий, мов перекупка, і такий же переконливий, Бесс нагадав готам про Ебрі-мута, зятя самого рекса Феодата, чоловіка благородного. Він перейшов з усіма своїми під руку Непереможного, казав Бесс. Віднині й до віку Італія належить базилевсу. Хто цього не розуміє, заслуговує, щоб його поголили і одягли в жіночу сукню, як негідного бути мужчиною. Багато готів служать базилевсу, нещодавно вони розправилися з охлосом самої Візантії. І взяли прекрасну здобич! І були осипані милостями!
Крикливий начальник квапився переконати полонених, щоб якнайшвидше позбутися нав'язаної йому мороки. А настане ж хвилина, коли він теж зможе дати Велізарію коліном! Неаполь відданий війську, а йому, Бессу, доводиться марнувати тут час на умовляння! Не чекаючи згоди, Бесс вигукнув:
— Хто має вуха, не глухий, хай почує! Ви — що? В раби зібралися, виродки носорогів!
Іпасписти підняли Бесса в сідло, і залізна черепаха помчала в місто, супроводжувана почтом. Швидше! Запізнилися!!!
До облоги Неаполя солдатам погрожували покарою за насильство над італійцями: італійці не вороги базилевса, а його піддані, які, мовляв, самі хочуть повернутися в лоно імперії. За впертість Велізарій оголосив неаполітанців зрадниками. Всі розуміли, що тільки з підтримки городян тримається слабенький гарнізон готів. Тепер було дозволено помститися неаполітанцям за те, що вони відповідали вдаром на удар.
Не існувало начальників, зникли ознаки підлягання. Не було вступу в місто. Було вторгнення. Не стало ні армії, ні солдатів. З'явилися групи й групки, зв'язані спільністю мови й товариства. Настав день свободи дій, день нічим не обмеженої влади над майном і тілом переможених, той самий день, який обіцяли вербувальникам в армії Візантії за прикладом вербувальників старого Риму.
Здавна чужомовні і маловідомі племена, названі ромея-ми безликим словом "варвари", заздрили багатству південних земель. Про принадні плоди, про чарівний сік винограду чули і в халупах рейнських боліт, і в хащах Чорних Лісів, і в гирлах північних рік, ніколи не бачених римлянами. Що ж до грабіжництва, хапання невільників, права на необмежене насильство, цього так звані варвари вчилися В римлян. І повертали своїм учителям.
Ті з солдатів, що були жадібні до крові, вбивали кожного, хто потрапляв під руку. Частина несли смерть в буйному пориві, ніби в хмелю. Інші, витонченіші, вишукували розваги. Розігрувалися сценки, сповнені особливого "гумору", запозичені на театральних видовищах.
— Як тебе звати? Павло? На добраніч, Павле, кланяйся твоєму батькові в пеклі!
— Ти хочеш жити? А, ти любиш життя! Я дуже шаную тебе. Та жаль, сьогодні я бачив тебе вві сні.
— Ти можеш перескочити через цей мур? Ні? Шкода. Я клявся на Євангелії милувати сьогодні лише хороших стрибунів!
— Не бійся нічого! Я заприсягнувся причавити десять неаполітанців. За мого друга, якого ви вбили. Вітаю тебе, ти... десятий. Отримуй!
Усі будинки залишилися без дверей. Досвідченіші солдати спішили розшукати житла багатих. Кожен намагався випередити іншого.
Увірвавшись у будинок, кричали; "Всім порівну!" Хтось, ставши біля входу з мечем і щитом, попереджав нових пришельців:
— Тут уже зайнято! Нас багато!
Знайшовши справжнього чи можливого господаря, солдати зривали з нього одяг і розпластували його на підлозі, на землі, в саду — де доведеться.
— Де закопане твоє золото? Де ти сховав багатство?
На беззахисне тіло падав град розмірено-лютих ударів. Водночас кілька солдатів били палицями, піхвами, ременями, виламаними нашвидкуруч патиками. Потім коротка перерва, швидке запитання: "Кажи де?" — і знову лавина побоїв.
Це називалося батона дою. Треба було квапитися; всім здавалося, що в багатому Неаполі більше будинків, ніж солдатів.
Скрикували і замовкали жінки, піддані ґвалтуванню. Із спустошених помешкань виганяли рабів, які ще вчора були вільними, дітей, жінок, чоловіків, навантажених добром, яке вчора було їхньою власністю, а сьогодні стало солдатською здобиччю за Правом війни. Доля справжніх рабів виявилася прихильнішою. У них лише змінювалися господарі, іноді — на краще.
Не встигаючи запам ятати своїх рабів, не маючи змоги кудись їх запроторити, не певні, що можна буде встежити за двоногою здобиччю, солдати вдавалися до мотузок з мертвими петлями. Вони в'язали полонених за шиї, як грона, значили груди, обличчя і руки фарбою, смолою чи сажею з вогнищ.