— А, бог дасть, про Пробуса забудуть. Кому зараз все це потрібне! Ми своє зробили. Охлос приборканий. Кому захочеться ворушити мотлох минулого!' Елліни казали, що над минувшиною навіть боги не владні,— безпечно втішав Помпей.
— Так, так. Я спокійний, як ніколи. Сьогодні я чудово виспався. Після всіх хвилювань Христос послав мир моїй душі,— погодився Іпатій.
Зумисне говорячи голосно, брати виказували відданість Божественним владикам. А потім, щоб розважитися — саме місце було гострою приправою,— вони знову шепталися про різні жахи.
Адже відомо, що у безплідної Феодори колись усе-таки народилося дитя. Коли вона ще була... ш-ш-ш! Випадковий батько відвіз дитину в Аравію, забрав його, бо мати хотіла... ш-ш-ш! Згодом батько перед смертю відкрив синові таємницю його народження. Феодора вже була базили-сою... Словом, осиротілий юнак з'явився в Палатії. Хтось із євнухів побіг доповісти. Дурень, він наївно уявив собі, очевидно, що щаслива мати обдарує його. Юнак зник, зник і євнух. Де і як вони розлучилися з життям? Можливо, саме тут, в нумерах Ормізди? Не треба... Це по-справжньому страшно.
Були й інші випадки, поговорити про які було цікаво.
Рішучі дії Влади не викликали протесту у вірнопідданих І паті я й Помпея. Як багато хто з багатьох ромеїв, вони не були здатні відрізнити сили від насильства. Сама мова, самі слова не розрізняли цих понять.
Треба було б мудрствувати в філософії. Але самі філософи розуміли благо як користь імперії.
Церква погрожувала тим, хто відкидав авторитет Влади, вічністю пекла — муками смертної кари, розтягнутими нескінченно.
Тому що Влада навіть язичницької імперії була оголошена самим первовчителем християн даною від бога.
Поява Феодори в тюрмі здалася ув'язненим сходженням ангела з небес. Базилиса вагалася.
— Вітаю тебе, Іптіосе,— нарешті сказала вона.
Феодора любила гру слів. Іпатіос означає ^верховний", "правлячий", іптіос —"той, що лежить на спині", "той, що впав навзнак". Різниця в одній літері.
Більшість релігій переконувало віруючих у доброчесності прощення кривд. Тягар минулого надто великий, помста — це втіха богів, не людей. Забуття допомагає жити. Але як позбутися пережитого, щоб воно не впливало на пристрасті людини, на її захоплення, її покликання, на її ставлення до життя!
В сім'ї ведмежатника і прибиральника іподрому Акакія розмови про знатних виступали найкращою розвагою. Всі жваво цікавилися патрикіями, багатими, і найобізнаніший пліткар ставав найпочеснішим гостем. Попри всі паскудства, справжні й вигадані, які безсоромно обговорювали дорослі, дівчинці Феодорі знатні чоловіки й жінки здавалися вищими істотами. Батько з матір'ю, копаючись у бруді пересудів, заздрісливо зітхали: "Ех, чому не ми народилися патрикіями, лиха доля!.." Донька звикла заздрити знатним і багатим як вищим.
Згодом Феодора розчарувалася. Багато хто з вищих не витримував порівняння з наїзниками, мімами, солдатами і навіть рабами. Для акторок Порнаю джерелом прибутків були багаті. Деякі з них виявлялися ганебно скупими, і всі були перейняті нелюдським нахабством.
Куртизанці Феодорі вдавалося мститись, граючи пристрастями, бо серед клієнтів Порнаю зустрічалися слабкі серцем і волею. Потім злоба змінилася зневагою. Базилиса не мстила, а розважалася: або глумом, або ножем ката.
Пізнавши життя навиворіт, вона простила жінку. Співправителька Юстиніана влаштовувала притулки для розпутних. Невдовзі набридло. Нещасні жалюгідні. Чому ці тварюки не захотіли піднятися? Вона ж зуміла. І благочестиві заклади базилиси стали жахами візантійок. Потрапити в ці катівні страшніше, ніж у справжню в'язницю.
Цінуючи тільки розум, Феодора наблизила до себе Ан-тоніну, Індаро, Хрисомалло, які теж побували на сцені Порнаю. Спільність минулого тут була ні до чого.
Базилиса знала своє покликання. Співправителька повинна надолужувати промахи надміру прямого чоловічого розуму Співправителя. Так було й тепер. Чоловік мав намір дотриматись обіцянок, даних Іпатію. Чоловіча обмеженість! Базилиса, як завжди ні в чому не суперечачи, наполягла на своєму вирішенні, потрібному Владі. Залишалося небагато. Виконуючи її, саме її волю, Юстиніан визначив цим нікчемам легку, швидку смерть. Базилиса уникне явного непослуху Найулюбленішому.
Та все ж...
Підводячи базилису до пізнання потаємного з потаємних, опальний патріарх Анфімій не приховав від своєї учениці надзвичайну таїну. Всі писані вчення лише натякають на цю таємницю, щоб не спокусити слабких духом. Таїна передається усно: людська душа не обов'язково безсмертна. Потойбічний світ може випити душу, душа здатна розчинитися в цьому легкому ефірі, як краплина вологи розчиняється у Світовому океані. Невидима Сутність Церкви підтримує душу, тому Христос зміг обіцяти віруючим вічне життя. Та не всім воно дістанеться. Страждання, викликаючи в душі розгубленість, послаблюють її здібності. Душа може відірватися від Сутності. Смерть тіла небезпечна, коли людина приголомшена відчаєм; її душа, падаючи в безодні тонкого ефіру, може втонути, як та людина, що не встигла навчитися плавати.
— Твої діти завтра жебракуватимуть,— різко сказала Феодора Іпатію, який упав на коліна за палатійським церемоніалом.
Він відповів з несподіваною твердістю:
— Отже, базилевс переступає обіцянку...
— Ні,— заперечила Феодора,— воля базилевса — воля бога, а бог не зв'язується обіцянками.
Ці слова повинні були вдарити по вірі Іпатія і похитнути його зв'язок з Тілом Церкви. Феодора вичікувала, щоб сумніви і відчай всмокталися в Іпатія, як вода в сухий пісок.
— Патріарх Мена обдурив тебе, нерозумний Іптіос. У скриньці лежали не Цвяхи Христові, а просте залізо. Просте, іржаве залізо.
Це був другий удар по вірі, удар нищівний. Феодора поєднала його з другим ударом по серцю:
— Завтра доброчесна Марія, колишня твоя дружина, продасть своє тіло за обол. Більше вона не варта.
Іпатій став біліший за палатійську хламиду. "А, він онімів! — сказала собі Феодора.— Якби його душа була тверда, він відповів би образою. Продовжимо".
— Чи ти зрозумів, що твоя клятва була недійсна? Коли б ти послухався розумних порадників, ти вивів би охлос у Влахерни. І сьогодні не ми, а ти був би базилевсом!