Іпатій мучився від гострого болю в грудях, як учора, перед дверима свого дому. Чому ніхто, сильний і владний, не візьме його за руку, не накаже так, щоб довелося зігнутися? Тоді порушення клятви, можливо, проститься. Йому було бридке багатоголове чудисько демосу — гидувати ним він, патрикій, мимохідь учився мало не від грудей годувальниці. Демос, що неприємно пахнув, що балакав грубою говіркою, що замішаний, як земля, на крові сотень племен і народів,— був прийнятний тільки в строю війська, під різками профоса. Базилевс-іграшка не матиме й дня спокою. Юстиніан кинув його в харч звіреві, та, можливо, Оріген каже правду? А клятва?
Не розуміючи причини затримки, не чуючи, про що говорять вельможні біля колони Костянтина, демос хвилювався. Маленька краплина терпіння стліла ґнотом без олії. Конвульсія кинула хвилі голів, погрозливих рук:
— На Палатій! На шибеницю Юстиніана! В клоаку
1 Ксиролоф, Плакілліни — палаци на західній околиці Візантії, віддалені від Палатія та іподрому.
Феодору! Переб'ємо найманців! На іподром! На кафізму базилевса! Іпатія на кафізму! На кафізму!
Що інше міг знайти демос? Єдине місце, де плебей іноді усвідомлював себе господарем міста. Де ще могли б зійтися, бачити і чути одні одних майже сто двадцять тисяч чоловік? Трибуни глядачів у дні хвилювання перетворювалися на організацію. Зрозуміле прагнення базилевсів розбити демос на партії. Схильність деяких базилевсів поступатись перед єдністю всіх "глядачів" і навіть їхній частині говорить про розумну обережність, але не про боязливість носителів діадеми.
Іпатій зважився:
— На іподром!
"Ідемо назустріч Долі",— подумав Оріген. З ним було десятків п'ять добре озброєних людей. Ще не встиг він оточити ними базилевса для охорони, як Іпатій сказав комусь на вухо кілька слів. Довірений втонув у натовпі, наче краб у камінні.
/
Єдино Найвеличніший любив персні із сардіонами-сер-доліками за жіночно-людську здатність каменя змінювати свої барви. З волі бога золото зароджується впливом Сонця, срібло — під дією Місяця. Та каменем Місяця називають тільки сардіон. Він уміє бути червонуватим, як Володар ночі, сходячи, і стає білим, як він же в зеніті. Сардіони падають просто з Місяця.
Сьогодні базилиса надягла на палець Найулюбленішого інший перстень з надзвичайно ніжним сардіоном — адже це був її камінь, Камінь Феодори. Подружжя в усьому домовилося, Феодора все зрозуміла із властивим їй одній тонким відчуттям дійсності. Розсталися ненадовго. Юстиніан пішов до себе.
Попереду крокували два. спафарії. Четверо завершували процесію. Напад ззаду вдвічі небезпечніший. Не за своїм звичаєм, Коллоподій додав до невидимої охорони явну.
Успіх кинджала — і долі імперії можуть змінитися. Сьогодні, за стародавнім висловом, Доля іде по лезу бритви. Випадковий погляд на випуклість кубеліса-сокири викликав у Юстиніана думку про таємницю слів. Кубос — кость для гри, кубе — голова, а кубеліс — те, що зносить голову. Мета винахідника сокири — кубеліса була зрозуміла, забутий правитель знав, що робив. Самозближення понять вирішувало страту. Мова греків сповнена дивовижного смислу. Але чого треба Коллоподію?
17 в. і ванов
513
Начальник охорони і розвідки Коллоподій сказав:
— Єдиний, прийшов посланець від Іпатія. Лжебазилевс веде весь охлос на іподром. Така звістка, Божественний.
— Де посланий? — спитав Юстиніан з посмішкою. Сьогодні давно зужитий титул набув значення.
— Він помер.
— Кому він сказав?
— Мені.
Жестом руки базилевс відпустив здогадливого слугу. Події скорялися.
Сьогодні Юстиніан не без наміру обрав ту частину палацу Буколеону, яка виходила в порт. Сановники впали на коліна. Базилевс осінив усіх хрестом.
Мовчанка лежала, наче калюжа під стіною. Та ось і Феодора. У пурпурі, в діадемі. Юстиніан так бажав. Сам він обмежився шерстяною тогою патрикія і десмо-стрічкою для волосся. Він мовив:
— День жадібний до подій. Ми воліємо вислухати думки Наших підданих. Чи залишитися Нам у Палатії? Чи відбути, щоб приборкати охлос іззовні?
Юстиніану доречним тут було слово "охлос". Багатозначне поняття.
Не відкидаючи наперед можливості отримати розумну пораду, Юстиніан слухав не без уваги. Та не було вишуканого Трибоніана. Не вистачало колючого приборканого Носорога. їхні лякливі заступники Фока і Василід не змогли нічого кращого придумати, крім від'їзду. Один запропонував Гераклею Європейську, другий — Пафлаго-нійську на Понті. Вони серйозно засперечалися. Нікчемні люди, які вважають себе не ромеями, а римлянами старого штибу. А Носоріг у своєму барлозі чи вишукав спосіб підслухати? Він — унизу.
Доглядач Палатія Гермоген висловив думку покинути місто. Він, зизоокий гунн, спритно зіграв словом "охлос". Цей справжній ромей. Та його думка нічого не варта: йому було звелено готуватися до вантаження на кораблі.
Нарзес, узятий у полон дитям у Персовірменії, відмовився висловлюватись. Теж ромей, але тактовніший, ніж Гермоген. Йому відомо більше, ніж багатьом.
Мунд клявся: яка воля базилевса, таке і його, Мундове, побажання. Він, Мунд, переб'є всіх заколотників, коли вони полізуть на Палатій. Та, нехай не гнівиться Божественний, сил мало, щоб піти в місто. Захопившись і забувши вишуканий початок свого прорікання, Мунд зірвався:
— Та якби я був базилевсом, хіба я пішов би з Палатія!
Юстиніан посміхнувся. Сановники з підкресленим сміхом показували пальцями на дурника з мечем, що ляпнув безглуздя, майже злочинне: якби Мунд був базилевсом!
Рухом руки базилевс закликав до порядку. Обговорення тривало, сановники висловлювалися.
При всій витримці вони були схвильовані. Тим яскравіше виявлялася різноплемінність Юстиніанових слуг. Базилевс згадав, що шкідливий забобон націй народився в гріху вавілонського стовпотворіння. Розігнані богом, одні почорніли і пожовкли на сонці. Хто довго дивився на синяву моря, став синьооким. Північани — білошкірими, як сніг... У мові відбився шум хвиль, лісів, степового вітру. Спадкоємці Адама перестали зважати на родинні зв'язки. Та в Юстиніановому Палатії вони стали однаково ромеями.
Базилевс слухав. Не замислюючи такого,— у нього не було на те потреби,— Юстиніан піддав своїх пресвітлих крайньому випробуванню.