Хан розмірковував. Мудрий у хитрощах війни, він виважував роське зухвальство, роську відвагу, свою силу. Хан прислухався, як повільно падали краплини митей у чашу вічності, як стікав незнаний людьми термін життя, накреслений волею Яхве. Непереможеними роські втікали з поля. Так само вчинив би і він, Шамоел-Зарол, коли б зустрів більшу силу. Хан повинен зуміти зберегти військо. Тоді в його руках залишиться влада. Лише влада дає повноту насолоди життям. Той справжній переможець, хто вміє берегти владу. Якби він був сьогодні в степу, Шамоел-Зарол зачекав би і день, і два. Він визнав би потрібне, він заморив би пішого противника набігами кінних. Ліс зв'язує, в лісі кіннота втрачає свою силу. Що зараз робить хан Еган-Саол, друг-суперник, що намислив старий Суніка-Єрміа, який хотів іти прямо на північ від ріки? Шамоел-Зарол не знав. Вони втрьох вирішили поділити між собою спустошення цієї землі.
Нашорошивши вуха, пружно підтягнувши під живіт задні ноги, ханів кінь сторожко чекав на волю вершника. Кінь народився в піщаній Аравії, біля чорного шатра сарацина. Він був димчастої масті з білою мордою від вух до ніздрів. Таких, кращих у світі коней, ромеї звали фаліонами, степові народи — баланами. Вони носять у крові уміння поводитися в бою і вірні вершникові. Аттіла 1 їздив на балані. Предки Шамоела-Зарола ходили разом з великим сином Мундзука до берегів безмежного Західного моря. Балану виповнилося п'ять весен, хану — сорок. Зрілий воїн на молодому коні — це поєднання сили й мудрості.
Побити цих нечистих лісових звірів! Гнів на ворога піднімався, мов пекучий біль. Ха н махнув шаблею, вказуючи. Балан рвонувся, але, покірний, завмер. Шамоел-Зарол залишився на місці із загоном добірних охоронців-сеїдів.
Прокляття лісам, прокляття тісному полю! Ще один загін піших вийшов з лісу. Не розриваючи строю, ніби сковані ланцем, як залізні полки безсмертних персів, лісовики поспішали на допомогу своїм.
У кого є сила повернути кінноту, що набрала повного розгону, повернути тут, не в степу, де вільні й широкі трав'янисті простори! Ось і лісова кіннота. Вони перехитрували!..
Хан бачить хмари стріл, які знялися перед роськими, наче зграї горобців з току. Хан заплющив очі. Не від жаху. Але страшно смертному зустріти здійснення Долі.
Не було сил одірватися від видовища. Тепер ударила роська кіннота! Безсилля, безсилля... Вони рикають, як тигри в очеретах. Бризками води вершники розлетілися по полю. У втікачах хан упізнавав своїх хозарів. Лісові бійці здавалися кораблем. Разом усі, купно. Хто ж це кричав, що на цій ріці ловлять рабів, як зимових дрохв, що обледеніли під час джута!
Гинув рід Шамоела-Зарола. Його дід заволодів владою в кочівному гнізді як найбагатший, відзначений богом за
Аттіла-—повелитель гуннів, був сином Мундзука.
розум, за хоробрість. Батько збагачував рід вдалими набігами на аланів, булгарів, чорних мадярів. Сам Шамоел-За-рол, прийнявши нову віру в Яхве, був шанований великим хаканом.
Тісне поле, падають стріли. Охоронці не встигли підхопити свого хана. Він, помічений богом, побачив Асроеля — ангела смерті.
Мимо пробігало колосся, свистів вітер, вуха були сповнені виття й реву, брязкало залізо, капали вогненні стріли. Раз, другий ударили блискавиці. Хан відбивав загрози грому. Хіба можна відвести фатум рукою людини?..
Розумний балан одразу спинився, повернув морду і захропів, побачивши хазяїна. Хан висів униз головою, розкидавши руки, повні землі. Балан не поворухнувся, рятуючи господаря, коли чужий чоловік з чужим запахом узяв кинутий повід. Ханову ногу висмикнув із стремена, і балан рвонувся: чужий був у сідлі. Нестерпний біль стиснув ребра, поміж вуха грякнув удар кулаком, як молотом, і балан ледве не впав. Повід смикнуло. Балан, рятуючи ніжний рот, задер голову. Він скорявся, скорявся! Раніше в нього не було повелителя, тепер є...
— Вони сопли біля нашого граду, втягуючи повітря нашого лісу, вони гарчали, чуючи запах нашої крові. І немає їх більше. їх — нема! — так славив князь-старшина Келагаст переможців.
— Знай, Всеславе! — вигукував Келагаст.— На тебе, на твоїх воїнів ляже відповідь перед Дажбогом, ти відповіси перед навами, якщо не здійсниш того, що повинен. Я бачу загибель роської мови. Наше ймення відійде в минувшину переказів. Згодом зникне і з них. Залишаться по нас безіменні могили, як від довгопалих людей залишилися кам'яні боги, а як називали тих людей і як звали богів — ніхто з живих не знає. Таке станеться і з нами. Вже немає в нас погосту, спалили богів. Земля розорена, поля потравлені, люди побиті. Три наші роди загинули — твій рід, Всеславе, Біляїв і Тиудемирів, ми стали слабкі, як каничі. Нема нам порятунку, розрізненим. Ще й ще мордуватиме нас Степ, ще й ще винищуватиме дітей наших: поки не зберемо ми силу таку, щоб забули вони й мріяти брати на Росі полон і здобич.
Далеко дивиться старий Келагаст-князь. Ніколи слухати його.
Без перепочинку, просто з поля бою, частина кінних слобожан пішла за Рось-ріку. Відібрані вони були не за звичайним строєм, в якому воїни звикли ходити, знаючи передніх, задніх, крайніх. Ратибор повів родовичів Горо-бія, Біляя, Тиудемира — тих, хто жив у слободі, тих, хто прийшов в ополчення племені від загиблих родів.
"Життя вводить в оману сновидіннями, заспокоює досягненням бажаного, але немає перемоги, немає спокою людській душі, поки не підніметься його тіло на поховальне багаття",— так думав Всеслав, згадуючи промовляння Келагаста. Завтра не буде таким, як сьогодні. Новий день приходить голодним, його не наситиш пам'яттю здійсненного вчора.
"Нашого воєводу несе до великої влади, наче весняною повінню,— думав Колот, дивлячись на Всеслава,— вгору він піднімається на слобідських мечах".
Всеславова душа горіла болючіше, ніж живе тіло на вогні. Щоб бути, як усі, він не намагався врятувати своїх родовичів, свій град. Він вів військо для перемоги, не для захисту. Де знайти виправдання перед мертвими!
Військо вже додало до імені Всеслава прозвище "Віщий", уже не воєводою звали його, а князем, тим виказуючи безмежність шани. Та нікому не знати мук чужої душі, не зрозуміти збоку мук, сумнівів, печалі того, в кому бачать вождя і героя.