Як діди й батьки, діти добували птицю нагоном. По черзі малі загонщики лізли у воду, озброївшись бичачими бурдюгами. В озері є багнисті місця, є і глибокі, а пливти в очереті й траві не можна. Бурдюги підтримають на воді, дадуть перепочити, коли виб єшся із сил. Де плавом, де ходом загонщики відполохували пташину до визначених берегових дзеркалець-плес, на ловців. Кричати не треба — качка найбільше боїться глухих, але гулких ударів бурдюгами по воді.
"Хуп, хуп, хуп",— чується в очеретах. Побоюючись дивного звуку, виводки перестають вишукувати їжу і тихо відпливають поміж очеретом далі від недобрих голосів. Не зворухнувши очеретинки, на дзеркальце випливає мати-старка, за нею тісно, голова до хвоста, тягнеться слухняний виводок. Дитячі луки короткі, на чотири п'яді, стріли — на три.
Дівчатка чекали, влаштувавши засідку в очереті. Обрана старша — без старших не можна — свиснула по-куличому, і стріли вдарили. Тихо, майже без звуку. Стріляли ще. Не одразу спохватилися пташки.
В очеретах все хупають старанні загонщики, натискають, знову виполохують качок під стріли. Дурних качок. Розумну качку загоном так не візьмеш, вона так собі не вийде на чисте місце. Вона і пірне під загонщика, вона і на дно піде, захопить там корінь дзьобом і чекає. Задихнувшись, вона не спливе, а виставить спочатку самий дзьоб та очі, роздивиться. Усі звірі, усі птахи — як люди, різні на розум і на хитрість.
Загонщики вибилися на плесо. Допомагаючи собі бурдюгами, хлопчики позбирали підстрелених качок. Дівчатка полізли у воду за підранками, вони позапам'ятовували, куди ті поховалися.
— Нині багато птиці намножилося,— каже маленький
ловець, вибравшись на берег і давлячи п'ятою п'явку.—■ Бач, як насмокталась, кров'ю так і бризнуло.
У воду загонщики лізуть, одягнувшись у старе лахміття, але босі ноги й руки кровоточать від озерної трави-різунки. П'явки встигають залізати під шматину.
— Добряча вродилася,— погоджується інший хлопчик, допомагаючи товаришеві зав'язати лико під коліном, у місці, де люблять присмоктуватись п'явки. А ранку після п'явки треба затиснути листком болотного сухоцвіту, а то крові багато вийде.
Побитих качок зв'язали за шиї. Пора знову розходитися на лови, тепер черга дівчаток лізти в озеро. Діти-мисливці знають своє озеро не гірше за рідний град, уміють погнати птицю на зручні плеса.
День за днем біжить невтримно. Темніє, пора й на ночівку. На сухому місці зберігаються корчажка, кресало, кремінь, трут у берестяній коробочці. Град близько, та ніч тепер коротка, вранці треба взяти ще птиці.
Діти обпатрали кожне по качці, розрубали^ вимили в озері. Щоб розкласти невелике багаття, довелося викопати ямку, обтикати її гілками, прикрити різаним очеретом. У граді звеліли варити варево скритно. Повечерявши, всі вляглися рядочком, накрилися спільним покривалом. Одна з дівчаток сказала ще не сонним голосом:
— А дим у слободі пускали дотемна.
— Та вони ж, хозари, вийшли до річки,— відповів хлопчик.
Усі росичі з раннього дитинства знають суть димних знаків.
— А чи палять смолоскипи, за лісом не видно звідси,— сказала друга дівчинка.
— Палять, напевно,— після мовчанки відповів сонний голос, і під покривалом стало тихо.
В очеретах звучно вихляпували носами качки, пропускаючи густу воду через дірявий дзьоб. Качка ненаситна, спить мало, їсть довго і багато. Цілу ніч.
Намагаючись не показувати одне одному, як важко нести, вранці діти брели додому. В полі вони помітили вершника. Він мчав до граду, наче його несло вітром.
— А жене як!
Глянули в бік, де мала бути слобода. Не клубами, як було вчора, а стовпом стояв димок, тьмяний, темно-сірий. Отже, хозари близько. Отже, степові люди вже перебралися через Рось-ріку.
15 в. і ванов
449
Дерев'яний град здавався міцним, недоступним. От коли б у полі не зловили злі степовики, аби лише добратися до тину. Хитаючись під вагою здобичі, не відчуваючи бридких вошей, які переповзали на теплу дитячу шкіру з охололих пташиних тушок, маленькі мисливці заквапилися додому.
Місток через рів ще не був забраний. Але кінці перекидних балок уже були підняті вагами із врізів опори, уже були запущені мотузки, щоб разом втягти мостову споруду у ворота. На вулиці за ворітьми зрубом лежали довгі кряжі, і в град тут краще не пробувати пробитися.
Двоє родовичів зустріли Ратибора запитанням:
— Хозари де?
— Переправилися хозари через Рось ближче до ілвиць-кого кону. Де річка перед згином тече із заходу.
— А ви, слобідські, що сподіяли?
Ратибор не відповів. З-за кряжів показався князь-старшина Біляй. Він, слід гадати, все чув, але не повторив запитання, залишеного без відповіді, про інше запитав:
— З чим прийшов?
— Воєвода Всеслав повелів, щоб ти знав, двома полками хозари перейшли через Рось. Третій їхній полк стоїть навпроти слободи, біля броду.
— Дякуй Всеславу за милість,— відповів Біляй.— Що переправилися, знаю з диму. А двома полками, чи одним, чи трьома, те мені знати байдуже.
У чистих білих штанах, у білій сорочці з білим поясом, у білих онучах князь-старшина Біляй мав вигляд старого лебедя. Він приготувався до зустрічі з хозарами. Більше не розпитуючи Ратибора, Біляй посторонився, даючи кінному дорогу.
Низько поклонившись у сідлі, Ратибор штовхнув коня, об'їхав стіну, яка перекривала прямий вхід на градську вулицю, і поскакав до свого дому. Ворота були розчинені і підперті кілками, щоб самі не навалилися на косяки. І всі двори були відкриті — так зручніше буде подавати допомогу в той бік, де хозари нападуть на тин.
Блищали спадисті покрівлі, жирно змащені свіжою глиною. У дворі на розпірках був виставлений батьків обладу-нок. Щойно змазаний салом, він вилискував, як зміїна спина. Три літа тому Ратибор ще міг надягти старі лати, а потім син переріс батька. Ось і батьківський меч з глибокою щербиною на лезі. А це що? Кривий ніж, дару-
нок Індульфа, лежав на колоді точила. Але ж де мати, де Млава?
Гнідий жеребець, чуючи кобилу, заіржав. Від сусідів йому відповіло дзвінке горло. Відчинилася хвірточка в загорожі. Мати! За Анеєю з явилася і Млава. І тут же в хаті покликав вимогливий голосок сина, малого Ратибора, ще немовляти: