— Всеслав учора прислав із слободи дві туші. Наче свого м'яса нема дома... Треба мені! — раптом з надривом мовила молодиця.
Важко, на всю ступню тупаючи босими ногами, вона вийшла і незабаром повернулася з глиняною корчагою молока. В іншому прискринку знайшлася кругла миска з сотовим медом і малий, долоні на дві, плоский хлібець. Розламавши його руками, Краса подала гості великий шмат, собі залишила менший. На тому й завершився обряд. Нешаноба господаря образлива гостеві. Та й настирливість недоречна між вільними людьми: все перед тобою, їж від душі, неволити не будуть.
Сівши поруч, Краса надкусила свою частку хліба. Анея зголодніла, їла охоче, запиваючи молоком. Зубів у старої залишилося мало, та м'ясо було добре розварене. Господиня нарікала на хліб:
— Зерна самі витруски залишилися, в засіках послід вимітаємо. Із сміттям та мишами потрублений. Не дочекаємося, коли вже до нового доживемо.
І справді, хліб у домі князь-старшини не був добрий ні на смак, ні на вигляд. Ішов останній місяць перед жнивами, роські роди розтягували рештки зерна, ділили його жмін-ками на їдців. Достаток м'яса, молока, сиру, масла, меду — все здавалося^прісним без хліба. В градах рідко де чулося погуркування жорен.
Молоти зерно — жіноча й дитяча турбота, праця легка, але нудна. Жорна спарені, в один обхват, покладені пирогом. Всередині верхнього каменя видовбана дірка пальців на два, ближче до краю жорнового круга стирчить ручка. Каміть крутять, в дірку пригорщею підсипають зерно. Поламані і перетерті зерна висипаються кругом на підстелену ряднину. За один прогін виходять крупи на каші, за два прогони — грубе м'яке борошно. Кому захочеться хлібця білішого, той просіє борошно на густому ситі з плетеної соломи.
Погано, коли заспокійливий голос жорен стихне зимою. Після жіночих свят березового листка бездіяльність жорен уже не лякає.
Так і відповіла Анея:
— Нічого, Красунечко, скоро жатимемо.
— Скоро,— якось збайдужіло погодилася Краса.
— Бачу, ти хлопчика матимеш,— зауважила Анея, Відунка такого даремно не скаже. Видно, помітила ознаки, зазирнула в життєдійну таїну.
Щоб не завадити віщому слову, Краса, повертаючись на всі чотири сторони, в кожну мовила закляття:
— Збудься, збудься, збудься, збудься! — і призналася Анеї: — Я й сама так було думала. Але сказати вголос боялася, аби не зашкодити. А він же, голубчик мій, почав дуже штовхатися. Ох! — Краса поклала долоню на живіт.— Почув! І справді чоловічок!
— Тепер уже не бійся слова, все сталося,— заспокоїла Анея.— Буде чоловічок у тебе.
Стара лагідно погладила Красу по голові, міцно пов'язаній хусткою.
Ласка розчулює незвичне серце. Змарнілими щоками Краси покотилися непрошені сльози.
— А нащо мені себе берегти,— заголосила вона,— кому я потрібна? Якби був у мене чоловік сякий-такий, але аби був зі мною, я ж би його, голуба, доглядала. А цей? Коли раз у місяць, коли через два прискаче із слободи, як чужий. Слова не скаже, лиш йому народжуй і народжуй! Йому б тільки мечі, та списи, та дружина, сам він весь, наче кам'яний ідоляка.
— Така наша доля, виношуй та вигодовуй, вигодовуй та носи, поки стать твоя жіноча живе,— суворо заперечила Анея.— Наша утроба жіноча рід-плем'я виношує, без нашої справи жіночої росичі виведуться. Я не пригадаю, скільки породила. Нині дочка живе. Від старшого сина, якого хозари забили, двоє внучат живе, третій мій народжений — Ратибор. Решта малими перемерли. А все ж я перед родом не в боргу.
— Та хіба я перечу, матінко,— жалібно сказала Краса.— Я Всеславу народжувала, не моя вина, що діти не жили. Ось бачиш, донечка росте, другого хлопчину в собі ношу. Радуниці та нави допоможуть, вирощу хлопця.
Поклавши щоку на долоню, Краса заговорила наспівно:
Роджу, випещу, сльозою вимию, собою викуплю сина любого. Від лихого зла, від напастей всіх, від бідовиськ дня, від нічних страхіть заступлю його.
Упавши головою на стіл, Краса знову заплакала і раптом розсміялася:
— Я так його виніжу, що мій він буде, матінко Анеє, тільки мій. Другий нехай буде Всеславів, а цей — мій!
— Любонько,— переконувала Анея,— буде він свій власний, як усі сини наші. Не буде роду добра, коли наші сини дома сидітимуть, за материнський поділ будуть триматися; нема нам добра, коли нас сини покидають заради списа та меча. І так серце рветься, і так рветься. І немає з нашої гіркої долі іншого рятунку, як гамувати і гамувати серце, себе перемагати. Зрозумій.— так жили, так жити будемо. Виходить, інакше не можна.
Змовкла Анея, і така тиша в хаті запала, наче смерть явилась до живущих. Нечутно ступаючи, підійшла до столу Красина донечка, вилізла на лаву, дотяглася до миски з медом.
Жінки спохватилися.
— Дякую дому сьому і роду сьому за привіт і ласку,— проказала стара. Шепочучи звертання до вогню, вона відрізала шматочок м'яса, кинула його з крихтами хліба на попіл огнища дому. Туди ж хлюпнула молока і капнула меду — для предків.
Горобій усе не повертався. Анея вийшла на подвір'я. Сонце перемістилося, разом з ним перемістився домашній собака, наочно знаменуючи для Анеї долю людини загалом, особливо ж убогу долю старості: не маючи свого тепла — позичай в іншого.
Анея теж всілася на осонні.
Набагато легше знайти тепло для тіла, аніж для людського серця, що холоне в забутті. Серцю потрібна любов, а її не дістанеш за домовою. Це не сонячний промінь доброго Сварога, який зігріває кожного, не встановлюючи різниці між комашкою і людиною. Сварог — батько всього життя. Так було, так буде — добре знала Анея. Вона зуміла перенести неусмиренну діяльність сильної душі на спільне благо роду, як вона його розуміла.
Горобієва хата була витягнута довгою стіною вздовж вулиці. До дворової стіни хати ліпилися повітки й комори, поставлені в зруб з товстих кряжів, як і хата. Дубова будівля надійна, вічна, поки вогонь не вирветься на волю.
В коморах князь-старшини зберігалися найцінніші запаси роду: сіль у в'язових довбанках, тканина для обміну, виправлені шкури, запах яких відчувався і в дворі. Беріг рід у князь-старшини і сире залізо, яке брали ковалі за потребою, сюди ж зносився глиняний посуд, пошитий з матерії та шкур одяг, знаряддя для обробітку землі — мотики, плужні лемеші. Надійно сховані стінами, стояли обсипані піском високі глиняні корчаги. З осені в них закладали найцінніше з усього — просушене, відвіяне від кукілю, вівсюга та інших бур'янів насіння для посіву. Нині корчаги за порою року були порожні.