Іноді, ранками, коли степ ще не починав дивно мріти, він розрізняв у глибинах Півдня якісь рухи, змі-нювався колір тіней. Ніби там проповзали відбиття хмар. Він позирав на чисте небо. Таємничі порухи Півдня допомагали ждати.
За слобідським звичаєм, кожен старший наділявся владою, обмеженою тільки неможливим. Першого ж дня Ратибор сказав, що буде сам на горі.
Посеред дня, знаючи: нічого не назріває на Півдні,— він дозволяв собі заснути. Один і той же друг Мстиша носив Ратибору воду в кінському відрі. Пошите з тонкої шкіри відро зсередини розтягувалося трьома вербовими обичайками. Зверху, щоб воду можна було возити при сідлі, відро затягували, як капшук. По полудню Мстиша приносив м'ясне вариво з листям щавлю і цибулею.
— Ти знизу, наче орел,— казав Мстиша.— Наче тут орел сів відпочити.
Якось і справді прилетів орел. Ратибор і орел зустрілися око в око. Оманлива нерухомість сонного збудила жадібність птаха: кажуть, орли живуть сто років, усе знають і пам'ятають. Степовий князь впав поруч, вітер від крил зметнув довге волосся на голові чоловіка. Крізь пасма, що впали на обличчя, Ратибор бачив непорушний кружечок жовтого ока, загнутий, як лезо скандійського ножа, дзьоб з дірочкою ніздрі. Орел здавався залізно-важким. Щоб захистити обличчя, Ратибор звів розкинуті руки. Орел злякався, чоловік вловив і стрибок, і конвульсивний змах крил. Протираючи очі, засипані вапняковою пилюгою, Ратибор стежив за скісним летом обманутого птаха. І тут же забув про зустріч. Йому було про що подумати.
— Ще довго чекатимемо тих? — запитував Мстиша кожного дня, не сподіваючись на відповідь. Ратибор міг би відповісти, а може, й ні.
Інколи Ратибор збігав під гору, роздягався, л^гав у воду. Слобожани камінням і дерном перегатили рівчак. Прохолодна вранці, до вечора вода нагрівалася, як на вогні. Воїни викупувалися, розтирали тіло віхтями трави. Натявши тонких гілок верболозу, нудячись за парною лазнею, вони шмагалися віниками, сидячи на бережку. Обсихаючи, натиралися пахучим полином і м'ятою. Звичка мисливця — запах добрих трав відбиває нюх у звіра. Та й саме тіло славно пахне.
Але самі слобожани не розм'якали, не розніжувалися. Турячу шкуру розіп'яли на кіллі, подірявили стрілами і взяли другого тура заради шкури. Скакали без сідел і поводдя, далі сягаючи досконалості правити бойовим конем. Сідлали тільки для того, щоб підхопити на широкому скаку гілочку, шапку, стрілу. Рубали з коня тонке гілля, щоб відрубане падало прямо. Билися мечами, гралися, викручуючись від стріли й списа. Вчили коней падати з повеління і за вдаром по передній нозі.
Нічого для них не могло бути кращим за таке життя.
На початку ночі Ратибор висилав дозорних, їздив і сам. Не було нічого ліпшого, як відчувати пружний крок коня під собою, нічого кращого ночі тисяч зірок, тисяч голосів малих істот.
Дажбог щедро дав життя у владу людині лісових полян. Чорний Перун навчив воїна твердості серця і сміливості душі.
Росича не чекали підступні пастки наперед визначеної долі, його волю не зустрічала всемогутня воля Фатуму, боротися з яким безнадійно.
В імлистому серпанку Півдня Ратибору ввижалося Тепле море. Десь там хоробрий Індульф. Майбутнє власного існування уявлялося Ратибору безмежним, як степ. Він ще не відчував можливості смерті і ніколи не думав про прихід безсилої старості. Однак йому здавалося, що він живе вже давно, дуже давно. Не одне дитинство зникло, забулася й юність. У цьому забутті — напевна ознака молодості.
Сторожова гора бачила минулого літа хозарський загін і красуню хозаринку. її обпалені кості сплять у спільній могилі з товаришами Ратибора. В його пам'яті стерлися риси жінки.
Час і Млава заступили хозаринку. Та і про дружину Ратибор не згадував. Відпочиваючи, він мріяв про Теплі моря. Мабуть, звідси за кілька днів можна досягти берега солоних вод і наяву заволодіти їхнім дивом. Не можна, неможливо це.
Подеколи перепадали несильні дощики: небо не скупилося — розпечений степ відштовхував водяні хмари. Земля висихала, цівочка струмка тоншала. А на півночі паслися й паслися чорно-сизі небесні табуни і важко опускалися в лісові глибини, обіцяючи прироським полянам дорідний урожай.
Ратиборові думки ставали такими ж смутними, як тіні невідомого, плинного на далекому Півдні. Він вдивлявся, непорушний, як ящірка, що завмерла на теплому камені. Він ніби спав з розплющеними очима, вбираючи всередину душі образи й звуки з байдужістю піщаної мілини, яку заливає вода. А почуття надзвичайно загострювались; посвіжілий від оманливого сну, Ратибор розумів, чому так потрібна звістка про хозарський набіг Всеславові та всій слободі.
Дев'ятий, десятий, одинадцятий день минули. Ішов дванадцятий, сонце спускалося до останньої чверті імлистого неба. Ратибор підвівся в своєму орлиному гнізді. Ще на половині гори він почав трубити в ріг. І коли добіг до стоянки, всі зібрались, крім одного, хто стеріг коней. Ратибор сказав Мстиші:
— Коней своїх візьми. І скачи в слободу, скажи воєводі: Ратибор бачив кінних. Багато їх, ідуть до нас. Так і скажеш: не ти сам, мовляв, бачив, а Ратибор це бачив.
А тепер скачи і не барися. І бути тобі на Рось-ріці на третій від завтрашнього день.
Мстиша був років на три старший за Ратибора, батько двох дітей. Дружина кровних побратимів перед Чорним Перуном прийняла його до себе раніше, ніж Ратибора. Був Мстиша дужий, як інші, але тілом менший, вагою легший. Для швидкого вістуна в тому велика перевага.
Товариші поклали Мстиші м'яса в сакви. На три дні вистачить,, а якщо й душок з'явиться, для воїна це байдуже. Коней напуватиме, сам нап'ється. Турботлива рука в останню мить ткнула і цибульки, щоб пригірчити м'ясну прі-сноту.
Коні свіжі і в тілі. Літня ніч коротка, та до денної спеки Мстиша встигне пройти верстов сорок. В полуденну жару погодує і до вечора здолає стільки ж. З темнотою дасть перепочити коням до північної зорі і до наступного вечора знову проскаче верстов понад вісімдесят. А на четвертий день гонець побачить Рось. Ратибор дав час — Мстиша прийде до слободи, не загнавши коней.
Уважно, не кваплячись Ратибор і Мстиша пригадували дорогу, водопої, лічили верстви. Дорогу воїн знає, їхали сюди розглядаючись, запам'ятовували прикмети.