Ось і пагорб, на якому вперто не хотів розсипатися обпалений пень дуба, завширшки обхватів на чотири. Росичі спинилися.
Всеслав пояснив посильним знаки степової дороги. Сам він робив вилазки на неї при Всеславі Старому і першого року свого воєводства. Старшим іде Ратибор, він повинен запам'ятати прикмети найкраще, його дозорні мають слухатися в усьому, як самого Всеслава.
Давши напуття, Всеслав і Колот обнялися з вирядженими на вивідини в Степ. Затримавши біля себе Ратибора, воєвода ще щось йому повелів. Колот чекав оддалеки, спостерігаючи, як спохмурніло обличчя молодого.
Ще раз Всеслав простяг руки. Міцно обнялися воєвода і молодий побратим. Коні стояли впритул, обнюхуючись.
Воєвода і князь-старшина поверталися поволі, кожен думаючи свою думу.
— А чи сподіє як слід? — порушив Колот мовчанку.
— Сподіє. Він не гірший за старших.
— Чому ж ти старому не довірив, якщо Ратибор за старих тільки не гірший? — випитував Колот, випробовуючи воєводу-брата.
— Він серцем твердий, як кремінь. А по молодості — душею чистий. Мудрувати лукаво в справі не буде він.
Душу Колота наче змія вкусила: мудрувати лукаво! Хіба не лукаво сам Всеслав підхопив думку, підкинуту йому Колотом, і нині перетворив її на таємне повеління Ратиборові? А якщо вийде невдача із замисленим, проти кого повернеться справа? Проти Всеслава. І опанувавши себе, Колот мовив:
— Не про те я кажу. Чи добре, чи з розумом він те виконає?
— А чому ж без розуму?
— Бачив я по ньому, не лягло на серце.
— Він у дорозі все зрозуміє, все і сподіє,— повторив Всеслав, і до самого броду, чверть дня, їхали вони мовчки.
6
Широка, торована дорога потяглася від Росі на південь. Ніхто не прорубував гущавини кущів, не мостив мости, не гатив болота, а дорога лежить, хоч і не наїжджена колесами, не протоптана ногою людини.
Суха дорога із степу в ліси своїми звивинами схожа на річку. На річці тихі заводі-затони, а тут — довгі галявини. Вони, відкриваючись для зору манливою глибиною тіні й світла, насправді нікуди не ведуть. їдь — і впрешся в замок суцільного лісу, чи в голову ручая, де вода, перегачена бобрами, перетворила байрак на заболочену низовину.
Є і вузькі протоки-прогалини, довгі, зміїсті. Вони, як у звуженнях ріки, зв'язують одну пролисину лісу з другою. Ось схожа на розлив широка галявина. Між травами помітна тирса, посланець степів. Відтиснуті ліси темніють по боках, схожі на береги самого Дніпра в повінь, а гаї — наче острови.
Шлях у степ і зі степу, що пролягав по гривах пагорбів, складався не з людської волі, а чотирма стихіями: родючістю землі, силою вітру, наступом вод і підземним вогнем.
Степову дорогу ромей назвав би Фатумом росичів. Угіддя за Россю були поділені між людьми слов'янської мови. Південним степом по черзі володіли найсИльніші, як податливим тілом рабині, а дорога із степу в ліс не належала нікому, крім звіра.
Чи багато місць візьмуть сім вершників і чотирнадцять запасних коней? Стільки, скільки заступлять ноги коней.
Можливо, і на сто, і на двісті, і на триста верстов у сторони немає живої людської душі. Росичі згубилися, як камінці в морі. Ні, зникнути можна тільки в людських товписьках, у містах великих, як Рим, Візантія чи ільменська Руса. На степовій дорозі людину видно, як смолоскип уночі.
Росичі їхали вервечкою, притискуючись до узлісся. Із заростей вільхи, клена, бересклета, обвіяних високими вершинами чорностовбурих в'язів, тягло свіжістю і тліном. З мереживного листя безщитника-папороті, від якого ішов різкий запах, здіймалися зажерливі хмари сірих комарів; від кровопивць хотілося порятуватися швидкою їздою.
Гострі стрілки п'ядичів-хвощів, вибравшись на узлісся, засвідчували близькість водяних жил. У такому місці викопана ямка швидко насмоктує воду.
Звиваючись чорними паволоками, злий бджолиний рій мчав з могутнім гудінням. Нова матка, якій тісно в сім'ї, шукала місця для нового роду. Так розселялися й люди.
Здаля вершники здавалися такими ж однаковими, як бджоли в рою. На кожному штани з пістрі, полотняна сорочка. Різна лише вишивка на скісному комірі — хрестиком чи ялиночкою. Ратибору дружина вишила червоною ниткою трикутнички з цяточкою всередині — очка.
В одних слобожан штани заправлені в чоботи на товстих підошвах, пришитих смоленою дратвою. Інші озуті в посто-ли-калиги з довгими ремінцями, що примотують холошу до литки шістьма охватами до коліна. На головах плоскі ковпаки зі шкіри, які надягають під шоломи.
Позаду до сідла приторочений плащ, безрукавка з козиної шкури хутром назовні, попереду — сакви з різними похідними речами. Меч висить на лівому боці, перетягнутий ремінною перев'яззю. Перев'язь коротка, щоб зброя не теліпалася, не заважала зістрибнути і на скаку. Ножний меч засунутий за халяву правого чобота або висить біля пояса теж справа. Сагайдак з трьома десятками стріл, два луки із спущеними тятивами в твердому луб'яному налуччі на своїй перев'язі приторочені до сідла. А круглий щит — за спиною на довгому ремені. Він виточений із суцільного в'яза завтовшки на три пальці. Край обкований залізом, по полю набиті залізні бляхи. Ізсередини дві ремінні наручний, широка для ліктя, вузька для пальців. Під наручинами прокладена товста шкура з бичачої хребтини. В ній застрягне вістря списа чи стріли, якщо вони, ковзнувши по бляхах, проколять в'язке дерево, та й рука не так дубіє від удару по щиту. Всі слобожани озброєні однаково — такий звичай роської дружини.
Степові тарпани, побачивши вершників, сторожко відходять, приглядаючись, чи не на них тягнеться вервечка людей. Ні, мимо, стороною проходять коні, підкорені людиною. Дикі чекають, чи нема обману. І, заспокоївшись, опускають морди в траву.
Тури, помітивши людей, дають дорогу, відступаються поволі, поважно. Інакше буває, коли вершники, об'їхавши клин лісу, опиняться просто перед ними. Бики починають дратуватися, наставляють рогаті голови. Довгий хвіст з китицею хляпне по ребрах. Утробним ревом бик роздражнює сам себе, будить у серці бойовий гнів. Слобожани відступають, роблять чималий гак. Сімом чоловікам не з'їсти тура, шкода покидати м'ясо й шкуру.
З перепочивку зриваються кози, сарни і летять у прекрасних стрибках, світячи білим дзеркальцем підхвістя.