Загачений бобрами рівчак, набравши сили, розливається по лісі, заливає околиці. Степове лихо переливало надлишки на Рось-ріку. Перекотившись через кордон, воно рвалося вглибину, поки степовики, втомлені опором людей і неподатливістю лісу, не ходили на південь. Колискові пісні оповідали про злий степ, безсмертний Кощій жив на острові посеред Теплого моря. Росич звик пам'ятати про Степ.
Швидкими набігами степовики розбивали-палили гради. Потім відходили із здобиччю, гнали полонених. Давно не було великих набігів. Лише нерозумний не додумувався, що небезпека наростає з кожним роком.
Росичі привезли цілий короб ромейських оповідей про блукачів утигурів, массагетів, гетів, дані в, хозарів. Ніби хтось хотів захопити минулої осені саму Карикінтію, та ромеї не лише відбилися, а й набрали полон. В Італії воюють. В Азії — теж. На берегах гнилих озер, Меотійсь-ким озером, берегом Євксінського Понту степовики ходили до осіннього бездоріжжя. Чорний ромей, який приїздив на торг не з товаром, а навчити росичів своєї віри, провіщав страшні лиха. Признавався він, що ромейський базилевс-князь вів перемови з хозарами. Про що? Князь-старшина Чамота про дещо здогадувався, але напевно нічого не відомо.
Що правда, де брехня, не знають і самі ромеї. Проте весь хліб вони взяли, шкодували, що не було більше. І всю решту товарів забрали.
Широко розставивши довгі, сильні, як у коня, ноги, звісивши важкі руки з колін, Всеслав слухав Ратибора. З наставником-другом Ратибору було легко розумітися. Неможливого шукає прус Індульф? Всеславу доводилося бачити і прусів, знав він, що багато людей різних мов служать ромейському базилевсу.
Прагни неможливого! Всеслав бачив свою молодість у молодості Індульфа, Ратибора. Та нікому він про те не розповідав, як розповідає йому Ратибор. Він сам пізнав, де справді заховане найважче, найнеможливіше:
— Воно лежить біля нас, ми ж його рідко бачимо, Ратиборе! Мрій літати пташкою, мрій опуститися в дніпрові нуртища, виловити перла з Моря... А зумій-но роську силу зібрати воєдино — це важче, ніж піти на край землі, щоб побачити, як сонце лягає відпочивати в океан.
В хаті Анеї Млава відкрила скриню, де береглися запасний одяг чоловіка і зброя, залишена батьком Ратибора в спадщину синові. Від тлі і від вологи треба посушити тканину й шкури, змазати залізо і дерево витопленим з кісток рідким жиром.
Зверху лежала фігурка Арея-Марса. Обидві жінки роздивлялись на скульптурку чоловіка. Він сидів так, як часом сидів, перепочиваючи, Ратибор. І був схожий на Ратибора. Заважав гребенястий шолом на голові. Зняти б його, та метал дуже міцний, не піддався під пальцем. Побоявшись зламати фігурку, дали бронзі спокій.
5
Перше літнє підповня місяця присвячується Чорному Перунові воїнів. Літо — пора Перуна, час війни. Вночі побратими-дружинники збиралися в гадючі печери.
Розставивши ноги з гігантськими ступнями, щоб було на що обпиратися в бою, бог слухав, дивлячись з-під мідного шолома на місячне сяйво червоним рубіновим оком. Він мовчав.
Він міг би говорити тільки про насильство, про криваве насильство без обмеження розумом. Та всі боги мовчать, їхня мова вкладена в уста людей, чиє серце вони надихають. Боги, як померлі люди, іменем яких вершать владу живі.
Багато хто з росичів чув від ромеїв про голоси богів Еллади. Там жінка Піфія, сидячи в пахущому диму на мідному триніжку, передавала словами волю богів. Нинішні три боги ромеїв залишили свою волю в книгах. Слова Піфії були ухильні, слова книжок розходилися з ділами ромеїв.
Чорний Перун завжди мовчав. Його грім говорив одне: "Роби, здійснюй. А як здійснювати — твоя вільна воля, росичу".
Роська слобода, прийнявши одразу десятки молодих ілвичі в, втратила властиву їй злагодженість.
Молодий кінь з табуна чи спійманий дикий тарпан легший у навчанні, ніж погано об'їжджений кінь, що побував у нерозумних руках. Одні ілвичі прийшли просто зі своїх градів з напуттям князь-старшини, щоб не ганьбили свій рід на чужих людях. Такі, і спритні від народження, і вайлувато-клишоногі, як молоді цуцики, слухняно йшли в руки Всеслава та його підручних. А з тими, хто встиг побувати в слободі за небіжчика Мужила, було гірше. Нелегка доля мисливця-годувальника, зате скільки свободи, і за працю винагорода дичиною. При всій жадібності Мужило вмів і ділитися зі своїми — на тому й тримався.
Потрапивши в інші порядки, колишні ільвицькі слобожани почали покрикувати: не воїнське тут життя, а коняче, як на оранці.
Між ілвицькими родами, це знали росичі, не було згоди щодо нової затії злиття слобід. Князь-старшини, відмовившись дати своїх молодих Всеславу, докоряли тим, хто послав, що вони ослабили плем'я. А один із князь-старшин ілвичів, Павич, нібито кричав: "Воїнів віддали росичам, самі до них ідіть жити, станете росичами".
Чутки про можливе нашестя хозарів допомагали роській слободі. Не буде набігу — коли б ілвичі не покликали до осіннього бездоріжжя своїх назад. Розпочата справа за-вмре в першому ж паростку.
Швидкі на руку радили викинути зайве із слободи: нездалий кінь псує табун, а в запряжці з сильним він не тягне ні плуга, ні воза.
Тіні скель захопили освітлене місце, сховалася від місяця і голова Перуна з погаслими очима. Темрява покрила побратимів.
Вирішили послати в степ далекий дозор на відстань кількох днів.
— Пройти дозорцям униз степовою дорогою. Ще на далеких підходах помітять степових, устигнуть нас сповістити,— сказав Всеслав.
— А не стрінуть,— додав Колот,— то ми подумаємо, коли повернуться.
Знак Перуна, що заріс під пахвою лівої руки,— малий значок. Його так само важко знайти, як думку в чужій голові, як здогадатися, який відгук знаходить у душі слово, закинуте ніби навмання.
А літо накотилося повносило, а трави вже піднялися до коліна. Лісові бджоли роїлися повторно. Птахи позмовкали в гніздах.
На розораних полянах росичі вдосталь натрудили крижі на прополці; на межах і сохнуть, і пріють чорно-руді купи вирваних з корінням злих бур'янів. Хліб, притоптаний полільниками, піднявся, і не знайти, де ступали ноги господарів.
У лісі відцвітали конвалії, на голому стебельці зав'язався плодик. Тільки своїм духмяним запахом радує конвалія, освіжає і старе серце, за що прозвана молодилом. Ягід її не бере ні людина, ні звірина. Солодка суниця на місці жовтого сердечка скромної квіточки наростила біленькі бубочки, дав зав'язь на узліссі вишняк, подавали надії на рясний урожай яблуні, грушки. Черемха, обсипавшись снігом, теж не скривдить росича ягодою. Коні й худобина нагуляли тіло, ніби й не було зимової голодовки. Стомлені жінки, набивши масла, наробивши сирів, пускають телят на підмогу, щоб не присушити коров'яче вим'я. Жити б та жити — якби не було поряд Степу.