Нагадували сусідам по човну: "А пам'ятаєш?.."
Не було сміху, пісень. Стерничі квапили гребців, допомагаючи їм розміреним погукуванням: "Удар, раз, удар, раз..."
Рось-ріка звивиста. Кожен поворот закривав ще одні двері до таїн широкого світу.
Старші віддавались не мріям, а справі. На свіжих паличках з обчищеною корою вони зарубками помічали вагу і кількість товарів, людей у родах; лічили, /перекладали, лічили знову. Порозмічавши все добро і всі голови, розклавши всі палички за своїм порядком, старші бралися за рівні дощечки, за тонку бересту, за виміняний у греків папірус. Писальними паличками із свинцю старші записували, креслячи буковки, назви товарів, імена господарів, кількість куплених речей і людей у сім'ях. Треба розділити справедливо. Зібравшись у князь-старшини, усі родовичі вислухають своїх довірників, переглянуть товари і вирішать остаточно, кому і скільки дати потрібного, не покривдивши, за роською правдою. І що залишити на потім.
Човни кожного роду причалювали до берега в місцях, де зручніше і ближче доставляти товари до свого граду. Декотрі в'їжджали в ручаї і затягували човни вгору по мілкій воді руками, поки було можна, ближче до втоптаних людьми й кіньми доріжок.
Знайомі стежини пролягали від поляни до поляни, краями заростів, узліссями, обминаючи горби та байраки, затверділими берегами боліт і навпростець через мочари за віхами кущів, які зміцнили драговину захованим у глибині помостом міцного коріння.
Табуни ще не встигли ввійти в силу після зимової нестачі кормів, а кращі коні в кожному роді натомились на щойно завершеній оранці. Росичі, що поверталися з Торжка-острова, в'ючили на коней легкий товар, а тяжку сіль носили на власних спинах. З останньою ношею, тримаючи
13 В. Іванов
385
за гузирі цупкий мішок солі, Ратибор ішов від берега через ліс, кущі, знову через ліс. В засіці на найкоротшій дорозі проробили хід, тимчасово розтягнувши дерево. Зо дві верстви з гаком стежка вела Ратибора ріллею, межами вівсяних, полб'яних, пшеничних нив. Міцні сходи вже знялися рівною щіткою. Збережене насіння встигло пробити розрихлену землю, поля залилися ніжною барвою, наче перші березові листочки. В зелені стовпцями стирчали маленькі здаля чоловічки — діти були зайняті корисною справою, стерегли дорогий хліб від пернатих і чотириногих нальотників.
Закритий бурим тином, град розмістився посеред рівнини полів, як острів, чужий у квітучому буянні весни. Наблизившись, Ратибор помітив нове пакілля в тину. Рів заповнювався з рівчака, який протікав через поля. Рівчак відвели, і кілька підлітків заступами розчищали заросле дно, підправляли береги. Не забувалися передбачення воєводи Всеслава.
Замість старого містка через рів був перекинутий новий, з тонких соснових балок. Коня такий перехід витримає, а по тривозі легкий місток можна затягти всередину.
Князь-старшина Біляй зустрічав товари на своєму подвір'ї. Опустивши дорогий мішок на дощану долівку комори, Ратибор низько вклонився старшому. Князь знехотя відповів молодому слобожанинові. Він не забув і не забуде Ратибору нечуваний непослух. Розумом, а не серцем захищав Біляй слободу від нападків Велемудра. Так само, як розумом, а не душею страхався Біляй Степу.
Біляй знав, що менше волі було воєводам у каничів чи ілвичів, а в задніх землях роської мови воєводами поштурхувалися, як неробами, захребетниками родів. Біляй зігнув би гордий карк Всеслава. Зліший за Велемудра Біляй поквитався б з Всеславом за дружбу з викиднями, з горла вичавив би здобич, узяту на хозарах.
А Ратибор вклонявся князь-старшині, дотримуючись непотрібного обряду. Молодий воїн далекий граду й роду. Всі десять родів для нього рівні, як рівні вільні оратаї-ви-кидні, як рівні нові товариші по слободі, прислані від ілвичів і каничів. Слобода — рід Ратибора.
Брязнула клямка на хвіртці материного двору. Всередині було чисто, нічого даремно не валялося. Проте хазяйське око помітило б, що тут господарює не чоловіча, а жіноча рука — не така вправна із сокирою. Підгнивали стовпи, трухлявіли дошки, якими була обшита стіна клуні. А в цій
клуні минулого літа стояло шлюбне ложе Ратибора. Дрив-ніла і стріха в хліві, де, як добре запам'яталося Ратибору, тієї ночі так неспокійно бив копитами його слобідський кінь.
Зігнувшись, Ратибор ступнув у відчинені двері хати. Дім пах своїм особливим, навічно незабутнім запахом. Таке ж дерево, шкура, долівка, їжа, як і скрізь, а й різниться від інших домівок. Нічого не змінювалося, ніколи. Млава не принесла нічого нового, ніби розчинилася.
Вузька, на лікоть, але завдовжки на всю трисаженну стіну, рама ткацького верстата опиралася на стояни. І в довжину, і з торців на бруси стану були набиті в два ряди гострі кілочки з в'яза. Дві густі щітки кілочків були змайстровані так, що навпроти вузького — тільки аби проходила нитка — проміжку у внутрішньому ряду припадав кілочок зовнішнього ряду. Нескінченна нитка основи натягувалась вздовж кросен, з кожним разом захоплюючи то один кілочок, то другий.
Коли Ратибор зайшов, мати й дружина заплітали основу утоком. Пропустити човник 1 над першою, крайньою ниткою основи, просмикнути під другою, підняти над третьою, просмикнути над четвертою... вгору-вниз, вгору-вниз, від себе і до себе і вздовж по всій десятиаршинній довжині верстата. Жінки так ловко снували човниками, що важко було встежити за окремими дотиками до ниток, злитні рухи здавалися безперервними, ніби незалежними від майстрині. Закінчиться нитка — пальці наугад зв'язують вузлик. І знову вгору-вниз, вгору-вниз... Човники пурхали, прядки, випускаючи нить, крутилися, хилячись з легким скрипом і писком.
Хата велика, а всього народу в ній дві жінки. За роботою вони не чули стуку хвіртки. Кроки Ратибора, озутого в м'які калиги, навряд чи почув би й сліпий. Анея ткала спиною до дверей і щось розказувала невістці. Потягнувшись до веретена, Млава підняла голову. Побачивши чоловіка, вона завмерла з ниткою в руках. Ратибор бачив, як багрянець залив молоде личко. Млава ледь чутно мовила Анеї: "Мамо..." Стара оглянулася, Ратибор поклонився
1 Човник — плоска голка, широка, з вирізом. У вирізі зуб, за нього чіпляють нитку — утік.