— Ох і буде ж мені про що завтра розповісти дівчатам в універмазі,— сказала розчервоніла міс Соумз, розморено тручись своїм стегном об Рудоль-фове. — В неділю мене збив з пантелику великий, неприступний містер Холодний.
— Що ти, Бетсі, перестань,— ніяково сказав Ларсен і глипнув на Рудольфа, як той сприйняв "містера Холодного". — Думай, що ти кажеш.
Міс Соумз зігнорувала його, недбало відкидаючи з чола біляве волосся своєю пухкенькою, мов пампушка, рукою.
— Своїми великосвітськими манерами та каламутним "каліфорнійським" вином наслідний принц довів мене до того, що я захмеліла і стала порушувати порядок у громадському місці. Ох і хитрюга ж цей наш містер Джор-даш. — Вона приклала пальчик до куточка ока і підморгнула. — Отак коли глянеш на нього, то подумаєш, що одним поглядом своїх очей він може охолодити ящик пива. Та наступає неділя і, ага, з'являється істинний містер Джордаш. Відкорковуються пляшки, ллється вино, він п'є за компанію зі своїми підлеглими, сміється з засмальцьованих старих анекдотів Бена Ларсе-на, перепихається ніжками з бідними продавщицями з першого поверху. О Господи, містере Джордаш, у вас такі кістляві коліна.
Рудольф мимоволі засміявся, разом з ним засміялися й інші.
— Зате ваші — ні, міс Соумз,— сказав він,— ладен заприсягтися. Усі знов зареготались.
— Містер Джордаш — безстрашний мотоцикліст, крізь стіну пройде, все бачить, все знає, все відчуває,— провадила міс Соумз. — О Господи, у мене вже язик не повертається називати вас містер Джордаш. Можна мені називати вас молодим повелителем? Чи вам більше до вподоби — Руді?
— Руді,— сказав він. Якби тут більш нікого не було^ він би-схопив її, цілував би оте розпашіле дрібненьке спокусливе личко, лискучі, напівнасмішкуваті, напівжадливі уста.
— То погодилися на Руді,— сказала вона. — Бені, називай його Руді.
— Привіт, Руді,— сказала міс Пакард. Для неї це не мало ніякого значення. Вона не працювала в універмазі.
— Бені! — скомандувала міс Соумз. Ларсен благально подивився на Рудольфа.
— Вона захмеліла,— почав був він.
— Не говори дурниць, Бені,— сказав Рудольф.
— Руді,— неохоче мовив Ларсен.
— Руді — це людина-загадка,— провадила міс Соумз, відсьорбуючи вино зі своєї склянки. — Коли зачиняється універмаг, вони десь замикають його. Окрім роботи, його ніхто не бачить: ні чоловіки, ні жінки, ні діти. Особливо це стосується жінок. Тільки на першому поверсі двадцять дівчат ночами плачуться в подушки, нудьгуючи за ним. Уже не кажучи про жінок із інших відділів, а він проходить повз них з холодною безсердечною посмішкою.
— Де ви в біса так навчилися говорити? — спитав Рудольф. Його це бентежило, веселило і в той же самий час, мусив він признатися собі, лестило.
— Вона — книгоїд,— сказала міс Пакард,— вона щодня прочитує книжку.
— Він — таємниця, загорнута в загадковість, як сказав колись містер Черчілль,— провадила вона, ігноруючи міс Пакард. — Якось уранці запримітила, що він біг. З чого б йому бігти? Подейкували, що бачили його в бідному кварталі Нью-Йорка. Які гріхи він натворив у великому місті? Чому він не грішив у себе дома?
— Бетсі,— сказав слабо Ларсен,— ходімо кататися на лижах.
— Налаштуйтесь наступної неділі на хвилю цієї самої станції і, можливо, на всі ці питання знайдете відповідь, — сказала міс Соумз. — А тепер ви можете поцілувати мені ручку. — Вона простягнула руку, зап'ястя дутою, і Рудольф, злегка зашарівшись, поцілував її.
— Я маю повернутися до міста,— промимрив він. Рахунок уже лежав на столі і він відрахував кілька банкнотів, з чайовими вийшло п'ятнадцять доларів.
Коли вони вийшли назовні, падав легенький сніг. Гора виглядала голою і страшною, її обриси ледь виднілися в легенькому вихорі сніжинок.
— Дякую за обід, містере Джордаш,— сказав Ларсен. Одного "Руді" на тиждень для нього було досить. — Чудово погуляли.
— Я дійсно отримала задоволення, містере Джордаш,— сказала міс Пакард, входячи в роль дружини Ларсена. — Я кажу це від щирого серця.
— Нумо, Бетсі,— сказав Ларсен. — Гайнемо на схил, хай трохи вивітриться вино.
— Я зі своїм хорошим давнім другом Руді повертаюся до міста на його одчайдушній машині,— сказала міс Соумз. — Правда ж, Руді?
— їхати зараз — страшенно холодно,— сказав Рудольф. У своїй парці з не по розміру великими та недоречними лижними окулярами на лижній шапочці, яка налягала їй на лоба, вона виглядала маленькою та тендітною. її волосся було заправлене під шапочку і її голова видавалася, особливо з тими окулярами, надмір великою, важкою для маленького, пустотливого обличчя.
— На лижі сьогодні я вже не стану,— заявила міс Соумз. — Я волію зайнятися іншим спортом. — Вона підійшла до мотоцикла. — Сідаймо,— сказала вона.
— Якщо не хочете, можете її не брати,— сказав занепокоєно, з ноткою відповідальності, Ларсен.
— Та хай сідає,— сказав Рудольф. — Я буду їхати повільно, щоб вона не звалилася. ^
— Вона — дивачка,—сказав усе ще занепокоєно Ларсбн. — Вона не вміє пити. Але вона не вчинить ніякої шкоди.
— Вона і не вЧйгійла"ніякої шкЬди, Бені. — Рудольф пошїбскав Ларсена по широкому плечі у светрі. — Не турбуйтеся. І не забудьте навести довідки про ту стодолу.
Краще повернутися в безпечний світ бізнесу.
— Будьте певні, містере Джордаш, — відказав Ларсен.
Разом з міс Пакард вони помахали на прощання, коли Рудольф виїздив мотоциклом з ресторанної стоянки, міс Соумз прилипла ззаду нього, чіпко тримаючись обома руками за його талію.
Сніг був не дуже густий, та достатній, щоб Рудольф їхав обережно. Руки міс Соумз, що обнімали його, були навдивовиж сильні, як для такої тендітної статури; хоча вона й добряче причастилася вином і її язик розв'язався; на її рівновазі це не позначилося, і на поворотах звивистої дороги вона легко схилялася в ритм його тілу. Час від часу вона заводила одну з пісень, які щодня чула в відділі грамплатівок: та оскільки вони їхали навпроти вітру, до Рудольфа долинали лише уривки, час від часу декілька слів, коліно мелодії: ніби дитина мугикала у віддаленій кімнаті.
Поїздка йому подобалася, як, врешті, й весь цей день. Він був удоволений з того, що мати своєю балачкою про церкву змусила його виїхати погуляти.