Ось, коли хоче, хай той поганий Кіт погляне на Голомозого,— хіба він не такий, як завжди? Як недбало сперся він на свій спис і дивиться через вогнище в нічну пітьму лісу. Ватажок роду робить це так, як завжди, щоночі. Он стоїть Кендюх. Спис аби-аби тримається в руках; очі заплющені, голова важко спадає на груди. Він куняє.
Ніч? Близькість Великого Кота? Яке діло Кендюхові до того, коли очі так солодко злипаються! Правда, вії у нього ніби тремтять, але це може і здатися. Це, мабуть, просто танцюють тіні на обличчі у нього.
Он Око сперся на ратище. Поруч нього Шуліка, Тремтяча Осика, Безпалько, Кривоніс... Усі стоять, де кожному треба, вдивляються в пітьму. І раптом хтось запитав:
— А де ж Оленячий Ріг?
Стало тихо, і в цій тиші прокотився зойк Довготелесої!
— Ми ж забули його за вогнями!
Кендюх підвів голову і, ні слова не кажучи, кинувся, щоб плигнути через вогнище, але саме в цей час за лінією вогню зловісно зашелестіли кущі і з жалібним виттям заметушились по табору чотириногі вовки. По цьому зовсім недалеко пролунав хрипкий клекіт. Кендюх застиг. Поза шкірою в нього пробігли колючі морозяні голки. Великий Кіт сповіщає про своє прибуття.
— Але що ж робити? — вирвалось у Вогняної Хмари.— Невже ми Оленячого Рога так і залишимо?
Голомозий навіть не глянув на нього. Він уже встиг подати знак пальцями Окові, і той, ухопивши ломаку, кинувся розсувати вогонь з протилежного боку від того місця, де обзивався Великий Кіт. І як тільки применшилось вогнище і показалась чорна, не залита полум’ям смужка землі, туди відразу ж кинулись чотириногі Руді Вовки, які до того блукали досі в лісі, мало не збивши з ніг Ока.
Вскочивши в коло, вони сипнули на середину, де сиділи діти й жінки. Ох, як тут було затишно й безпечно!
Вовченята скавуліли і лізли під теплі тіла людей, лизали у носи й губи замурзаних і пузатих своїх двоногих ровесників і по-дитячому лащились до їхніх мам.
Гостровухий якийсь песик швидко добрався до Довготелесої. У неї солодко спала на руках Волохата. Він нашвидку і ласкаво угамнув її за бік і, поки та зо сну міркувала, що сталося, просунувся під неї і притуливсь до теплого живота Довготелесої. Волохата, як жовтий клубочок, скотилася з колін Довготелесої і підбігла до Кендюха. Їй було боязко й цікаво. Повискуючи, вона тремтливо притулилась до ніг свого двоногого оборонця.
— Ну, ти, дурненька,— озвався Кендюх.— Будь лихою й завзятою,— і поклав їй свою руку за вушка.
Волохата, повернувши голівку, висунула гарячий язик і лизнула цю велику, ніжну й чудернацьки голошкіру лапу. Око тим часом розгорнув іще ширше краї вогнища і крикнув у пітьму:
— Оленячий Ріг, якщо можеш, підповзай швидше сюди!
Почулось зітхання, і голос, ніби шелест калинового листя, діткнувся до вуха Ока:
— Я вплутався в ожину. Я не можу й поворухнутися!
Він вигадував, бо був зв’язаний і загорнений в оленячі шкури.
Не встигли завмерти слова хлопця, як десь зовсім близько почулось рикання звіра. Око завмер.
— Він уже тут. Він уже тут, але хай спробує підійти, хай лишень тільки спробує!
Поруч Голомозого виріс Вогняна Хмара.
— Зуби в нього міцні, пазури теж, хутро, як три оленячі шкури, от тільки хай покуштує, які на смак вогняні списи!
— Будьте обережні, будьте сторожкі,— гукнув тихо Кендюх,— він уже зовсім близько блукає, той поганий вонючий Кіт. Одманюйте його далі від хлопця.
Голомозий войовничо й застережливо крикнув у пітьму ночі:
— Гей ти, жовтоокий, чого ти знову прийшов до цього таборища! Іди геть собі далі! Ми не чіпали тебе, ми не ліземо до твоїх дітей і твого лігва! Іди собі, іди своєю дорогою, не виводь з терпцю Рудих Вовків, що завжди ладні стати тобі за найкращих приятелів.
— Ні, він не хоче йти, він наближається,— позираючи на скулену Волохату, гукнув Кендюх.— Він не хоче миру, поганець. Але стежте, щоб не наблизивсь до Оленячого Рога. Он він чорніє...
— Агов, жовтоокий! — загукав знову Голомозий, і цього разу в його голосі зазвучала погроза.— Зупинись, повертай собі геть, повертай швидко, повертай негайно. Руді Вовки бентежаться, вони непокояться, вони беруть до рук свою зброю. Іди, іди собі швидше геть!
— Він таки не зважає,— тривожно зашепотів Кендюх.— Волохата вся дрижить.
— То ми підсмалимо йому хутро,— гримнув Голомозий і звитяжно гукнув:
— Ну, йди, йди, вонючий поганцю, іди швидше, плигай близенько. Ну ж! Злякався? Боїшся? Але не турбуйся! Руді Вовки мають досить снаги, щоб зробити з тебе купу поганого м’яса.
Цей войовничий виклик людини, що там за, вогнем, мало припав до смаку Котові. Не криючись уже, він голосно пирснув і заревів, аж заклекотіло у грудях. До того ж він помітив чорну живу купку в кущі і, втягши повітря, не зміг не впізнати в тій купці двоножця. Він присів.
— А, жовтоокий хоче війни! — Голомозий встромив у вогонь кінець списа. І так само зробили й усі. Якусь секунду було все звичайно і тихо, тоді враз зашкварчало, посипалися довкола іскри, зметнулися язики жовтого пекучого полум’я. Одночасно з цим Кендюх враз нагнувся, схопив за в’язи Волохату і, скільки вистачало росту, підкинув її вгору. Чотириноге вовченя одчайдушно заскавуліло, рвонулося. Ух, який страшний крик вирвався з його грудей!
Це було занадто. Ці двоногі нікчеми просто збожеволіли з жаху. Вони плюються тими жовтенькими скалочками, що вискакують з кінців палиць, хочуть налякати Кота отим безпомічним чотириногим звіром.
Пітьма заворушилася. Двічі,— це зовсім ясно побачив Вогняна Хмара,— блиснули очі в темряві, але ще надто далеко, щоб туди можна було швиргонути списа.
— Ну, чого ж ти там, поганцю, тупцюєшся! — насмішкувато гукнув тоді Голомозий.— Від якого часу твоя паща стала зневажати маленького чотириногого Рудого Вовка? Чи, може, замість зубів там звила кубло стара жаба? Якщо боїшся — тікай, або оцей вовк геть перебере твої трухлі кістки, беззуба торбо!
Волохата, що нею потряс Голомозий у повітрі, знову заскавуліла і заборсалася.
Великий Кіт втратив владу над собою. Він не терпів ніяких різких рухів, він не терпів крику жодної живої тварини. Він забув про нерухомого двоножця в кущах. Його щелепи клацнули, і сама собою покотилась слина: він бачив лише саму Волохату, що скавуліла в руках у товстого двоножця.