І спроквола видобув з кишені піджака довгий ключ-достеменно такий як у Плінія.
— Можете взяти, якщо хочете.
Пліній завагався на хвилю, проте взяв і сховав його.
— Я знаю геть усе, що є в помешканні. Вони завжди довіряли мені, і я ніколи не зраджував їхньої довіри... Вони ніколи нічого [354] мені не давали. Завше казали: коли нас не стане, все буде твоє, а до того часу — ні... А мені, по правді кажучи, нічого й не треба. Окрім однієї речі...
— Якої?
— Я розумію, що це смішно, — опустив він очі, — але кожен є такий, яким його Бог створив. А вони жінки своєвільні й своєрідні.
І знову замовк, відвернувшись до балкона, немов чекав звідти допомоги.
— То про яку річ ідеться? — допитувався Пліній.
— Вони геть усе зберігають. Я завжди їм кажу: "Ви справжні хом'яки". А вони сміються. І ніколи нічого не викидають. Зберігають навіть листування своїх діда й баби, коли ще ті були тільки заручені... У них є чотири листи з марками 1865 року. Ці марки ми, філателісти, називаємо "дванадцять реалів, синьо-червона, перевернута". Все життя я їх канючив у них... Не листи, ні. Марки. Навіщо їм ті марки, якщо вони не філателісти? Не хочуть давати, і край! Кожна з них коштує сімдесят тисяч песет. Я ладен був заплатити за них. Вони потрібні мені для колекції. Не дають! Сміються. "І так усе тобі дістанеться".
— То ви забрали ці марки? — вигукнув Пліній, не тямлячи себе.
— Вони вже у мене в альбомі. Не міг опертися спокусі. Розумію, що підло скористався з відсутності бідолашних кузинок, аби заволодіти марками, але це сильніше за мене... Я поверну їх вам завтра або позавтра.
— Про мене, то можете залишити їх собі, — відказав Пліній, не приховуючи розчарування, й підвівся з фотеля. — А чи не ви телефонували вчора до готелю й питали про мене?
— Я.
— І ви знали також, де лежить ключ од потайника?
— У мене є свій, — показав він.
Утрьох вони мовчки зійшли мармуровими сходами.
— Хай тобі трясця! —вигукнув Пліній, коли Хосе Марія від'їхав на таксі. — Морочив нам голову своїми задрипаними марками!
— І не кажи!
— Мені так і кортіло зацідити йому в пику, коли він признався про ті свої "дванадцять реалів". Сто чортів в печінку! Знову ми пошилися в дурні, нема за що й ухопитися. Справа стала на мертвій точці. Навіть не знаю, що тепер робити. Якщо в домі доньї Ремедіос дель Барон ми теж нічого не виявимо, а це цілком можливо, то завтра сідаємо в автобус і гайда додому!
— Тобі завтра до кравця. [355]
— Не піду.
— Знову ти впадаєш в песимізм, Мануелю! Коли справа посувається не так швидко, як того тобі хотілося б, ти казишся й ладен усе кинути.
— Не в тім річ. Просто шкода праці. Хіба ви не зрозуміли, що то за сімейка? Цим дурноверхим святенницям могло забагтися виїхати, приміром, до Індії доглядати прокажених, а ми тут будемо нишпорити допоки світу... А той пришелепуватий зі своїми марками?! Мені аж соромно, як згадаю ті філіжанки з ложечками й блюдцями в іменних конвертах. Та що там казати!
— Годі тобі, Мануелю! Любо дивитись, коли ти стаєш дибки. — Аз якими очима я тепер прийду до комісара? Адже вся та затія з відбитками пальців, як виявилося, була потрібна лиш для того, щоб знайти чотири марки... Таке вже моє щастя! Щоразу, коли я заходжусь коло цієї клятої дактилоскопії, втрапляю в халепу!
Дон Лотаріо аж за живіт брався од сміху. Деякі перехожі поглядали на нього з симпатією.
— Ой, не можу! Лиш згадаю надписані конверти з філіжанками...
— Філіжанками, ложечками й блюдцями. Яка ганьба!
— Годі-бо! Помовч, бо я не витримаю!
Коли Пліній нарешті охолов, а дон Лотаріо пересміявся, вони взяли таксі й поїхали в "Мезон дель Мосто", де на них чекав Фараон.
Він тим часом гомонів при шинквасі з господинею, смакуючи біле томельйоське вино.
— Ось і вони, наші шановні поліціянти! — забачивши їх, вигукнув Фараон. — Подай-но їм спершу пива, щоб покропити місце, і ковбасок з часником, бо вони страх як полюбляють смаженину.
Пліній привітався і, роздивившись на плакати й реклами з видами Томельйосо на стінах бару, запитав, чи готова вже зайчатина, яку їм обіцяв Фараон.
— Ясна річ, добродію, — відказала господиня. — Зайців доставлено автобусом ще вранці, і за кілька хвилин, як і замовляв дон Антоніо, можете поласувати досхочу.
Таємниця Карабанчелю
Попоївши в охоту, випивши кави й випаливши сигарету, Пліній якось обважнів, і, ясна річ, його перестали цікавити сміхи та пересміхи, що лунали довкола. Надмірна веселість завжди видавалася йому підозрілою. Це найпримітивніший спосіб позбутися [356] життєвих прикростей і почуття власного безсильства. Чоловік стовбичить разом з іншими при шинквасі, прибираючи постави позірної сили, промовляючи словами того, ким прагнеться стати, переказуючи свої походеньки немов той Дон Кіхот, котрим ніколи не був, одне слово, засновує власний театр, в якому грає ролі, писані для самого себе. Отак і йде життя. Кожен щодня виходить на люди із списом ролей, визначених собі, й своїм репертуаром утішних баєчок. І лиш свідома меншість розуміє свою істинну вартісність, живе у злагоді з собою, як от він, Пліній. Адже він ніколи не мав жалю до себе. Ні жалю, ні захвату. Якось дон Лотаріо спитав у нього: "Мануелю, ти ніколи не почуваєш до себе жалю?" — "Ані жалю, ані захвату, — відповів той. — Я маю себе за такого, яким я є. Я роблю в житті те, що завжди хотів робити. Ні більше, ні менше. І знаю — те, що я роблю, є такою ж облудою, як і те, що роблять інші. Але треба бути послідовним і приймати ту облуду, яка випала на нашу долю і яка є єдино вартою нас. А ви, доне Лотаріо, маєте жаль до себе?" — "Теж ні, друже, і то завдяки тобі. Я вважаю, що існує два типи людей: одні, щоб призвичаїтись до життя, потребують чогось. Як ти, приміром. Інші потребують когось. Як я". — "А хто вам сказав, що я не потребую вас?" — "Це так, Мануелю, але в інший спосіб. Я потребую тебе такого, який ти є. Ти ж потребуєш мене як незрадливого спостерігача. Ти маєш втіху, виказуючи мені свій розум. Я — з тобою і з твоїм розумом, але якби навіть твій розум був не такий, я все одно був би з тобою".
Повернувшись із захмарної високості на грішну землю — в "Мезон дель Мосто", він завважив, що ветеринар спостерігає за ним. Нахилившись, Пліній шепнув йому на вухо: