— Зачекаймо, поки впорається дон Лотаріо. Якщо ніхто не признається, зібрання будемо вважати закінченим.
Ветеринар тим часом заклеював конверти й акуратно розкладав їх на буфеті.
Панувала мовчанка. Хто палив. Хто прикипів очима до дона Лотаріо. Придверниця зітхала. Гертрудіс щось бурчала собі під ніс, а кравчиня закам'яніла мов статуя. [351]
Невдовзі всі філіжанки, окрім тих, що з них пили Пліній і дон Лотаріо, були в конвертах. Ветеринар сів на своє місце біля шефа. Нарешті сповідач почав нетерпляче тарабанити пальцями по стільниці й, почуваючись вищим за всякі забавки з відбитками пальців, сказав:
— Якщо ви не заперечуєте, добродію Мануелю, я піду собі. Завжди до ваших послуг. Ласкаво прошу повідомити мене про результати розслідів. Мені це дуже цікаво.
— З великою приємністю, і перепрошую за завданий клопіт. Але я мусив сповнити свій обов'язок.
— Нема мови.
Задерши голову, він поважно вийшов.
— Отже, всі вільні, — підвівся Пліній.
Гості засовали стільцями й один за одним, окрім Гертрудіс, мовчки й похмуро подалися до виходу.
Пліній і дон Лотаріо зайшли до кабінету й сіли у фотелі — один навпроти одного. Обидва мовчали, дещо розгублені.
— Чи не принести вам пива? — спитала Гертрудіс, просунувши голову в двері.
— Хіба ще зосталося? — здивувався Пліній.
— Та я купила ще, як звелів дон Лотаріо.
— То неси мерщій!
— І шинки, звісно? Хоч мені цього й не казали, я надкраяла новий окіст. Адже мої панночки мусять якось віддячити за ваші труди з їхньої ласки.
— Добре зробила, Гертрудіс.
За хвилю вона повернулася з тацею, і з хитрим виразом на обличчі дивилась, як вони наливають собі пиво.
— Ти щось хотіла сказати? — спитав Пліній, поглянувши на неї.
— Та я ніяк не збагну отієї затії з філіжанками й відбитка ми пальців.
— А те, що тут хтось побував і порпався в потайнику, ти збагнула?
— Авжеж. Ясно як божий день.
— Ти, звісно, знала про потайник?
— Авжеж. Я тисячу разів витирала пил з тієї картини.
— Як ти гадаєш, хто тут побував?
— І гадки не маю, слово честі. Навряд чи хтось із сьогоднішніх гостей. Це діло рук злодіїв і запевне якось пов'язано із зникненням бідолашних панночок. А ті, що сьогодні тут були, то ніякі не злодії.
— А знаєш, де вони зберігали ключ од потайника?
— Ні, прошу вибачити. Можливо, в комодовій шухляді разом з іншими ключами. А втім, хтозна. [352]
— Послухай лишень, — урвав її Пліній, замислено потираючи скроню. — Ти витирала вчора портрет дона Норберто?
— Ні... В кабінеті я прибираю лише суботами. Або що?
— Та нічого.
— Чи не думаєте ви, що я...
— Ну годі! Ходи собі...
— То ви не пояснили мені про ті відбитки...
— Поясню, йдеться про дактилоскопічні відбитки, тобто сліди, що залишаються на предметах, до котрих ми дотикаємось.
— Коли пальці заплямовані, хочете ви сказати?
— Та хоч і чисті. Кожна людина має на пучках пальців відмінний візерунок.
— Боже милостивий! Але як можна розгледіти той візерунок, коли він такий манюсінький?
— Поліція має на те відповідні пристрої.
— Отакої! А вуста теж залишають такі сліди?
— Ні. А чому це тебе цікавить?
— Так собі.
— Можеш бути спокійна. Якщо тебе хтось поцілує, немає способу це виявити.
— Таке скажете! Я подумала про свого Боніфасіо. Якби мені, скажімо, забаглося перевірити, чи його не цілувала яка видра.
Пліній і дон Лотаріо розсміялися, аж тут задзеленчав телефон. Пліній підхопився й узяв слухавку. За хвилю, мовивши кілька слів, повернувся. Не сідаючи, він спорожнив склянку з пивом і запалив.
— Хто це був?
— Зараз скажу. Гертрудіс! Ми йдемо.
— Я теж. Тільки приберу склянки. Завтра приходити?
— Я зателефоную, якщо буде треба. Ходімо, доне Лотаріо!
— Ходімо, маестро!
Вже в під'їзді дон Лотаріо нетерпляче спитав:
— Що сталося, Мануелю?
— Кузен Хосе Марія Пелаес чекає на нас у казино "Мадрід".
— З якого це дива?
— Не знаю. Певне, щось пов'язане з нашим сьогоднішнім зібранням.
Вони подалися вулицею Баркільйо в напрямку вулиці Алька-ла. Поминаючи кравецьку майстерню, в котрій вдягалися дженджики з Томельйосо, дон Лотаріо сказав:
— Ти, здається, збирався пошити собі костюм, Мануелю?
— Або що?
— Таж ось майстерня Сіманкаса-молодшого.
— Завтра неодмінно зайду. А що зі старим Сіманкасом? [353]
— Батьком? Думаю, живий-здоровий. І кроїть костюми для своїх приятелів.
— Йому вже, певне, років з дев'яносто?
— То й що? Він беручкий до роботи і найкраще почувається з ножицями в руках. Добрий фах, і завжди буде потрібен, не так як мій.
Простували вулицею Алькала. Був чудовий день золотої мадрідської осені.
— Я б залюбки посидів на терасі, — повідав Пліній, коли вони проходили повз кав'ярню "Доляр".
— Я теж. Надто такого гарного дня. Коли розплутаємо цю справу, треба буде потинятися трохи по кав'ярнях, подивитись на гарненьких жінок, одне слово, поволочитись.
— Жінки мене обходять найменше. Головне для мене-дати перепочинок голові.
При вході в казино вони спитали однорукого швейцара, чи немає тут дона Хосе Марії Пелаеса. Той завів їх до салону, витриманого в стилі двадцятих років. У кутку на незвикле довгій шкіряній канапі сидів кузен — самотній, засмучений, з таким виглядом, наче перед хвилею зірвався з гілляки. Він запропонував їм сісти й що-небудь випити.
— Дякуємо. Ми вже випили кави, — посміхнувся Пліній, сідаючи в фотель.
Дон Лотаріо нетерпляче совав ногами й виставляв наперед підборіддя. Пліній, вигідно вмостившись у фотелі, не виказував жодного нетерпіння. Кузен Хосе Марія сидів у тій самій позі, в якій вони його застали.
— Це я був у помешканні своїх кузинок, — раптом глухо озвався він, заледве ворушачи гіпсовими вустами.
І знову завмер, споглядаючи власні руки, чи то засоромившись, чи зніяковівши.
Дон Лотаріо розгублено поглянув на Плінія — чи не вчулося це йому і чи сказав це саме Пелаес.
Реакція шефа полягала в тому, що він нарешті зняв капелюха, поклав його собі на коліна й пригладив волосся.
— Продовжуйте, зробіть ласку! — дуже ґречно мовив він.
— Мої кузинки, — знову заговорив Пелаес, повернувши голову до балкона, немов його признання призначалося зовсім не поліцейським, — бувши найвищою мірою передбачливими, багато років тому довірили мені ось цей ключ.