Пліній розумів, що його життя гончака — вистежування й викривання злочинців — є протиотрутою від усвідомлення скороминущості життя. Коли він брався за якусь "справу", то нараз забував про свої літа й ледачкуватість, про свою схильність до спогадування минулого. Від певного часу став особливо пильно приглядатися до літніх людей, вбачаючи в їхніх порухах, голосі, побуті й висловах свою власну осінь. Молодші видавалися йому створіннями іншого ґатунку, іншої конституції, зліпленими з іншого тіста.
Доньї Марії де лос Ремедіос знову підступила до голови хвиля крові. Над її горішньою губою і на скронях перлився піт. У жінок осінь життя виявляється не тільки в застиганні відчуттів і споминів, у перегляді минулого, а й у прихованій війні з притлумленим клекотом пристрастей. І спокій, і збурення духу в них є чистісінькою біологією.
Чорна ріка автостради вливалася в нові й нові, огорнуті тишею, містечка. Ріка, що не вертає назад. Ріка, що кличе за собою.
Коли автобус проминув Аранхуес, приятелі прокинулись, і бордюг Брауліо пішов по колу. Потім вони запалили, і Фараон шепнув Плінію:
— А вона, ця молодичка, ще нівроку! Чом би тобі не поволочитися за нею, друже?
Нарешті автобус в'їхав у Мадрід й зупинився біля вокзалу Аточа. Пасажири висипали на майдан і заходилися знімати з даху свої валізи. Пліній розпрощався з Марією де лос Ремедіос. А Фараон знічев'я поплескав Караколільйо по животу. Той віддячив йому віночком вишуканих епітетів.
Узявши таксі, вони подались до готелю "Сентраль" на вулиці Алькала, де завжди зупинялись, бувши в Мадріді. Знову той самий вестибюль з фотознімками, усміхнений портьє, тихий ліфт. У ресторані чи не завжди можна здибати земляка, що приїхав на весілля чи похорон, у справах або на відкриття сезону кориди, скупитися або розтринькати зароблене на винобранні, свататись чи шукати протекції. [291]
За якісь півгодини Пліній і дон Лотаріо стояли вже при виході на вулицю, розмірковуючи, що його робити далі. Ще не пробило й восьмої. Зрештою вирішили не марнувати часу й навідатись до департаменту безпеки, сподіваючись застати там свого приятеля дона Ансельмо Пералеса й негайно приступити до справи.
Але потрапити до комісара виявилось не так просто. Спершу мусили заповнити формуляри, показати виклик, поминути кілька кордонів вартівників, аж поки опинилися в невеличкій почекальні.
Коли дону Ансельмо доповіли про відвідувачів, він одразу вийшов до них, усміхаючись і простягуючи їм руки.
Вони сіли у старенькі вицвілі фотелі, й комісар — огрядний чолов'яга з простацьким обличчям, завжди усміхнений — почав викладати їм суть справи. Кришталева люстра на дві лампи заливала кабінет блідим жовтим світлом.
— Пам'ятаєте дона Норберто Пелаеса Корреа, що був нотарем у Томельйосо десь у двадцятих роках?
— Авжеж, — згадав Пліній.
— Я його добре знав, — сказав ветеринар. — Шанований чоловік. Дещо дивакуватий, але гідний всілякої поваги.
— А його доньок близнят пам'ятаєте?
— Ясна річ, — потвердив дон Лотаріо. — Руді сестри.
— Руді сестри?
— Так, вони були руді, аж червоні, і тому їх прозвали Рудими сестрами.
— А мені здається, доне Лотаріо, що їх називали рудими близнятами, — замислено повідав Пліній.
— Може, й так. Вони завжди ходили разом і навіть одягались однаково. Тоді вже були на виданні.
— Дуже симпатичні й чемні... — додав з якимось сумом шеф.
— Але їм не таланило: ніхто не домагався їхньої руки.
— Вони ніколи не виходили самі. Тільки з батьками. Не бували на балах і вечірках, де збиралася молодь. Такі якісь зворушливі!
Дон Ансельмо засміявся на останні слова Плінія і сказав:
— Отож, ті Руді сестри чи близнята несподівано зникли.
— Обидві враз? — здивувався ветеринар.
— Тільки так і могло бути, — озвався Пліній. — А як це ста" лося?
— Три дні тому, десь пів на четверту пополудні, вони вийшли з дому й досі не повернулись.
— Вони жили самі? — спитав Пліній.
— Так. Вели доброзвичайний триб життя. Мало з ким зналися і майже ніколи не виходили зі свого кварталу. Мешкали на вулиці Аугусто Фігероа в старому будинку на розі Баркільйо. — [292] І зникли, не лишивши жодного сліду. Проведені розсліди нічого не дали. А оскільки вони не цуралися людей з Томельйосо, я й згадав про вас, Мануелю, і про вас, доне Лотаріо. Я сказав собі: справа немов для них створена. Оце й усе. Пліній замислено потер щоку.
— Ви не здаєте собі справи, доне Ансельмо, що я, тобто ми з доном Лотаріо — звичайнісінькі нишпорки з виноградарською містечка, і Мадрід для нас завеликий терен. Я працюю по старосвітськи. А ви мене вкидаєте на Пуерта-дель-Соль... Та що вам пояснювати!
— Годі вам опинатися! Ви завжди можете розраховувати на нашу допомогу. Досить лиш зателефонувати, і я пришлю будь-кого з моїх людей. Головне — мати добру кебету і багато часу, чого вам не бракує.
— А що? Спробувати можна... — мовив дон Лотаріо.
— Спробувати мало. Якщо ми погодились, то мусимо виправдати довір'я і довести справу до кінця.
— І доведете, Мануелю, доведете. Хто, як не ви... Ось ключ од помешкання Рудих сестер. Інспектор Хіменес відвезе вас туди, все покаже й розкаже. Я певний — не мине й тижня, як ви розплутаєте цю загадкову справу.
— Ваші б слова, доне Ансельмо, та до Бога!
Дім Рудих сестер
Інспектор Хіменес Пандорадо подався шукати вільне авто, а Пліній і дон Лотаріо чекали при брамі департаменту безпеки на вулиці Корреос. Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.
— Я, певне, старію, Мануелю, — раптом сказав ветеринар.
— Чого б це?
— Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, — із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. — Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.
Пліній помовчав і глибокодумно мовив:
— То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.
— Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:
— Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.
— То для тебе це вже доконаний факт? [293]