Його воля померла тридцять весен тому. І їй не вернутись. Вона зосталася похована разом з революційними штандартами й полеглими товаришами. Війна залишила по собі мільйони загиблих, і хто знає, скільки мільйонів мертвих за життя, конаючих поволі або спустошених як він? Ніхто не знає, як довго ятряться рани, завдані війною. Ще не одне покоління відчує на собі холодний і жаский подих війни. Війни є спадковими хворобами, які повсякчас загрожують рецедивами. Немає війни без війни.
Десь наприкінці березня він сидів у кав'ярні "Сарагоса" й пив щось подібне до кави. Раптом помітив, що на нього хтось дивиться від шинкваса. То був Хуліан Рамалес.
— Маноло! Я тебе зразу й не впізнав. Чого це ти досі у військовому строї?
Вони довго й невесело розмовляли. Рамалес недавно повернувся з фронту. Його дружина й теща вже два роки мешкали в Томельйосо. Перебрались туди, рятуючись від небезпек воєнного часу в Мадріді. Він кілька разів навідував їх у цьому гарному затишному містечку. Тепер знову збирався туди на якийсь час, щоб перевезти їх до столиці.
— Моє помешкання геть зруйноване. Здається, останнім часом усі заповзялися закидати мій дім бомбами. Добре принаймні, що вціліла батькова вілла в Карабанчелі. Доведеться тим часом пожити там. А що ти збираєшся робити?
Пучадес мовчав і лиш безпорадно дивився на нього.
За дві години по тому вони вечеряли разом у помешканні Пучадеса. Мали вже детально розроблений план щодо майбутнього Маноло. Доки не проясниться ситуація в країні, він поживе в родині Хуліана на віллі в Карабанчелі. Своїми статтями й промовами Маноло привернув до своєї особи загальну увагу, тож не варто наражатися на перші репресії, котрі запевне будуть жорстокі. Єдиний вихід — виждати.
На другий день він спакував рештки харчів, одяг, папери, книжки та інші найнеобхідніші предмети й від'їхав, нікому не лишивши своєї нової адреси.
Так тридцять років тому розпочалося його "нове життя". Пучадес замешкав у підвалі вілли — саме там, де вони тепер сиділи. Наступного ранку Рамалес поїхав у Томельйосо, застерігши свого друга не показуватись на очі сусідам до його повернення. Було це 28 березня 1939 року. А шостого квітня Хуліан повернувся потягом зі своєю тещею і дружиною — доньєю Марією де лос Ремедіос дель Барон. Він поспішав у Мадрід, бо побоювався втратити обіцяне йому місце в міністерстві.
Пучадес назавжди запам'ятав пережитий ним страх, коли повернувся його приятель. Минула вже північ, і він міцно [368] спав, аж раптом спалахнуло світло й почулися голоси. Перша думка була — за ним уже прийшли.
— Ти навіть не уявляєш собі, якої небезпеки уникнув! Вони з перестраху хапають усіх підряд. Доки я не дам знати, не думай навіть у вікно висунутись. Читай, пиши, слухай радіо, роби що заманеться, але забудь про Мадрід і взагалі про Іспанію! І надовго, я гадаю.
Так почалося для Пучадеса "визволення".
Рамалес після недовгої перевірки став до праці в міністерстві, й життя на віллі "Есперанса" увійшло в спокійне русло. Теща Хуліана приносила йому сніданок і обід, і він нудьгував до приходу Рамалеса. Той приносив йому газети, вони разом пили каву й гомоніли про становище в країні. Іноді після вечері його кликали до горішніх покоїв посидіти в родинному колі.
Через нього Рамалеси не тримали постійної служниці. Тричі на тиждень до них приходила хатня робітниця прибрати в кімнатах. У ці дні йому велено сидіти нишком, як тій миші. Нікому не можна було довіряти.
Всупереч його побоюванням, обидві жінки не виказували щодо його загайного гостювання анінайменшого невдоволення. Можливо, таємничий гість додавав певної присмаки їхньому життю. Попри його відлюдькуватість і похмурість, найбільше уваги приділяла йому теща — донья "Марія Старша", як називав її Рамалес. Небалакуча, але пунктуальна й скрупульозна в усьому, що стосувалося обслуги Пучадеса. Іноді, бувши в доброму гуморі, сідала коло нього й розповідала щось про Томельйосо, про свого покійного чоловіка й родину.
Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон ніколи не сходила вниз. Бачив її лиш тоді, коли його запрошували нагору. Вона, здавалося, була зайнята виїмково своїм чоловіком, і більше нічого на цьому світі її не обходило. У неї була одна мрія, казав Хуліан, — мати дітей. Але діти не знаходились. Це несправджене жадання немов вимикало її з довколишнього життя. Пучадес мав враження, що кожного разу, коли вони зустрічалися за столом, вона силкувалася пригадати собі, хто то є. Така вродлива, така молода й добра — і така далека від життя!
Маноло не раз заводив мову з Хуліаном про те, чи не дати знати про себе Марії Пелаес, але той завжди відмовляв його — зарано й небезпечно. Треба заждати. Важко передбачити реакцію людини — хоч би й власної нареченої — в подібних обставинах. Щоправда, Пучадес завжди згадував Марію як "щось з-перед війни", як про літо, яке не відбулося, як оману з іншої епохи без будь-якого майбутнього.
З кожним днем страх Пучадеса зростав. Звістки про приятелів і знайомих, які доходили до нього, були гірші нікуди. Та й сам Рамалес почувався неспокійно, давши йому прихисток [369] у своєму домі. Він нічого не казав, але Пучадес відчував це, хоча й не годен був запропонувати якийсь вихід. Єдине, що він міг, — це поводитись якнайскромніше і не завдавати господарям клопоту.
Дні й ночі він проводив за лектурою, розгадував крутиголовки і навіть винайшов новий пасьянс.
Рамалес, безперечно, не хотів, щоб Маноло помітив його занепокоєння, й останнім часом рідко приходив до нього й не запрошував нагору, йому вже не було з ким погомоніти, окрім доньї Марії Старшої, котра, як і її донька, але на свій лад, нічого не помічала довкола себе.
Однак невдовзі все скінчилось. Наприкінці тисяча дев'ятсот сорокового року, якраз третього дня після Різдва Христового, його добрий приятель Хуліан Рамалес не прокинувся вранці. Коли дружина прийшла будити його до праці, він був холоднісінький. Донья Марія Старша відразу ж повідомила про це Пучадеса. Востаннє він побачив свого друга в ліжку, головою до вікна. Здавалося, Хуліан спить, злегка нахмуривши брови.
Пучадес нараз зрозумів, що анічогісінько не знав про цього чоловіка. Завжди мав його за доброго приятеля через його лагідну вдачу, але ніколи не пускав його в свою душу. Він був одним з ненастирливих приятелів, що ніколи не завдають клопоту й завжди тримаються на другому плані. Й усе-таки це він подав йому руку в найдраматичніший момент його життя. Руку абсолютно безкорисливу й чисту. Чи справді Хуліана точив страх в його останні дні? Може, то недуга?