— Схожу пройдусь, трохи розвіюсь. А потім, можливо, зайду в кав'ярню "Комерсьяль". Якщо не зателефоную, приходьте прямо туди.
Він послався на нагальну справу й залишив товариство. У кав'ярні сів за столик у кутку й замовив кави з молоком. З цигарою в зубах, спершись щокою на долоню, спостерігав за рухом на майдані Більбао. Не мав анінайменшої охоти повертатися сьогодні ще раз до оселі сестер Пелаес. Навіщо? Якщо серйозно, якщо говорити серйозно, цю справу скінчено. Годі було вийти бодай на якийсь слід. Комісар, певне, телефонував на Аугусто Фігероа, щоб довідатись про результати дактилоскопічної експертизи. Байдуже! Новільйо, либонь, знову розносить замовлення своїм клієнтам, а може, читає газету в "Насіоналі". А топ пришелепуватий Хосе Марія, що пояснює зникнення своїх кузинок заручинами тридцятилітньої давнини, сидить собі вдома і дивиться на чотири марки, які поцупив з потайника за портретом батька Рудих сестер, котрий був нотарем у Томельйосо, [357] потім у Мадріді, їздив до Рима, писав звідти листи й одного разу помер.
Пліній купив газету в чоловіка, що ходив поміж столиків. "Побачимо, чи немає яких повідомлень про Рудих сестер! Найкраще було б піти зараз до готелю й поспати. Може, перетравивши такий знаменитий обід, йому й прийде в голову якась розумна ідея, а якщо ні — так і буде, назавтра треба повернути справу комісарові, замовити костюм у Сіманкаса й вертати до Томельйосо. Так, це буде найкраще!"
Він розплатився, викинув газету й подався до телефону, щоб повідомити про своє рішення дона Лотаріо.
Купивши жетон, Пліній зайшов до кабіни й узяв у руки довідник, щоб відшукати номер телефону "Мезон дель Мосто". Раптом йому впали в око записані на обкладинці номери, і він згадав собі телефонну книгу в домі Рудих сестер, потім своє чекання в "Насіоналі", повернення дона Лотаріо й Фараона; донью Марію де лос Ремедіос дель Барон. Нараз йому немов свінуло — це останній шанс! Він накрутив потрібний номер.
— Адела? Поклич, будь ласка, дона Лотаріо! Дон Лотаріо? Я оце вирішив навідатись до доньї Марії де лос Ремедіос. Побачимо, що з того вийде. Потім зустрінемося в "Гайянгос", вип'ємо чогось перед вечерею.
— Гаразд. Може, хоч це поправить собі настрій.
— Я хочу розплутати останній вузлик, або, краще сказати, — єдиний.
— Врешті-решт, ти мусив це зробити.
— І вийде з того пшик, як і з марками. Втім, побачимо.
— Не спіши з висновками. Потім все мені розкажеш. До зустрічі!
Пліній узяв на майдані таксі й звелів їхати в Альто Карабанчель.
Він не був у Карабанчелі відтоді, як служив у війську. Вийшов з таксі на майдані біля неодмінного костьолу і з ностальгією роззирнувся довкола. Тут завжди відбувалося гуляння в день святого Петра й Павла. В той день найсумліннішим воякам надавали відпуск, щоб вони могли потанцювати, поласувати чимось смачненьким і по черзі покататися на крутилці з молочарницею.
Пліній ішов, керуючись вказівками Фараона і дона Лотаріо. Завернув на вулицю Еухеніа-де-Монтіхо. Багато вулиць мали тепер нові назви, .переважно на честь військових. Трохи поблукавши, він повернувся на майдан і спитав у регулювальника, де знаходиться потрібна йому вілла. Вислухавши докладне пояснення, одразу ж її знайшов.
Це була типова будівля початку століття. Великий цегляний [358] одноповерховий будинок з підвалом. Довкола нього розкинувся занедбаний старий сад, оточений бозна-коли біленим муром із зеленою металевою брамою. Пліній поминув її. йому хотілося знайти місцину, звідки видно було б усю віллу. Але нічого такого не знайшов. Перед муром і за ним — сміття, бур'яни й клац, ті паперів. Він подумав трохи й натиснув ґудзик дзвоника.
За якусь хвилю десь далеко рипнули двері й на порозі з'явилася стара жінка — досить енергійна й непривітна. Запевне, То була мати доньї Марії де лос Ремедіос.
— Це ви дзвонили? — крикнула вона.
— Так.
— Що ви хотіли?
— Провідати вас. Я з Томельйосо.
Жінка завагалась, аж тут за її спиною показалася донья Марія де лос Ремедіос. Упізнавши Плінія, вона підійшла до брами з привітною усмішкою.
— Мануель? Яким побитом?
Стара шмигнула в будинок. Донья Марія де лос Ремедісю відімкнула хвіртку.
— Заходьте! Прошу! Ми саме ладнаємось у дорогу, але маємо ще трохи часу.
— Та я лиш на хвильку.
— Заходьте, заходьте...
— Їдете в Томельйосо?
— Ні, на води. Моя мати дуже потерпає від артриту, і в цю пору року ми завжди їздимо на води.
Донья Марія справді була вбрана по-дорожньому. Безжурна й ясна на лиці. Білотіла й чорноволоса, в міру повна, вона досі, попри свої п'ятдесят років, була принадна.
У передпокої стояло кілька валіз.
— Сідайте, прошу вас, — показала господиня на старе плетене крісло, тут же в передпокої.
Пліній завважив, що приймають його похапцем. Обидві жінки, не сідаючи, дивились на нього кожна по-своєму: дочка з привітним усміхом, а мати з таким виразом, немов оцту ковтнула.
— Чи не хочете пива, кока-коли чи ще чогось?
— Я попив би води.
— Нема й мови, я принесу кока-коли.
І обидві зникли за шторами, що вели до їдальні чи вітальні. У передпокої панували сутінки. Шість валіз біля крісла, в якому він сидів, виглядали такими новенькими й сучасними, що аж ніяк не пасувало до обстави й духу цієї оселі початку тридцятих років. Поза тим у передпокої були дві жардиньєрки на квіти.
Зрештою з'явилася Марія де лос Ремедіос з пляшкою прохолодного напою і шклянкою на малесенькій таці. За нею вигулькнула і мати. [359]
— Прошу, Мануелю! Останнім часом до нас завчащали томельйосці. Учора тут був дон Лотаріо з тим гладким винарем, не пам'ятаю його на ім'я. Я була дуже рада їх побачити. А сьогодні — ви.
— Так, вони казали мені, що маєте гарну оселю, — відказав Пліній, багатозначно поглядаючи у глиб дому.
— Та де там! Була гарна свого часу. Тоді, як її збудував мій тесть... Тепер уже вийшла з моди і стала завелика для нас.
Пліній відпив кока-коли й запалив сигарету. Ненадовго запала мовчанка. Донья Ремедіос немов про щось замислилась, не стираючи, однак, усмішки з уст, і, зрештою, передавши тацю з пляшкою і шклянкою матері, відсунула штори:
— То прошу до господи! Оце ми називаємо салоном, хоча тепер це виглядає досить убого.