Тварина не відає, чим вона є і чим стане. Людина ж знає, і тому її життя є поступове конання.
— Гаразд, Брауліо, — нетерпляче урвав його, навіть не донісши тістечко до рота, ветеринар Лотаріо. — Але що це має спільного з призначенням нового алькальда, про що ми допіру говорили?
— Так, так. Що тут спільного? — жваво завторувала йому Росіо.
— Невже незрозуміло? Адже якщо людина є помилкою природи, то всі її вчинки, слова й наміри мусять випливати з тієї первинної помилки. Тож однаковісінько, хто стане алькальдом — Рамон чи Роман, бо все, що вони зроблять чи, навпаки, не зроблять, призведе з часом до нової низки помилок.
— Якщо так міркувати, — поважно мовив Пліній, — то бай" дуже, добрий ти чи злий, розумний чи дурний, ошуканий чи ошуканець.
— Авжеж, жодної різниці. Все закінчується цілковитим за буттям під могильною плитою. Усе це важить стільки ж, скільки вітер, що рік тому прошелестів у верхів'ях дерев на цвинтарі.
— Цур вам! — знову втрутилась у розмову Росіо. — Ви гадаєте, приємно слухати щоранку Брауліові балачки про смерть?
— Але ж, Росіо, це єдина варта розмови тема. Це єдине, про що мусимо дбати по-справжньому. А решта — пусте.
— Мене особисто смерть мало обходить, філософе.
— Брехня і глупство, люба моя.
Брауліо — в береті, ледь зсунутому на потилицю, без краватки, із зосередженим обличчям — не зводив очей з чергового співрозмовника й без упину водив указівним пальцем правої руки, немов окреслюючи в повітрі контури своїх думок.
— Річ у тім, що ви, жінки, скорше ірраціональні істоти, ви надто ледачі розмислом, щоб думати про смерть. Ви не хочете нічого про неї знати. Ви надто приземлені, надто метушливі, не-здольні до злетів думки, що є привілеєм нашого, чоловічого мозку.
— Браво, чорт забирай! Ти й Ціцерона за пояс заткнеш, Брауліо! Якби ти мав освіту, то друкувався б зараз в "Ревіста де Оксіденте". Хоча, щиро кажучи, ті, що сягають думкою таких глибин, не потребують писати. їх розмисел живе у віках.
— А кохання? — спитала Росіо, яка слухала мудрування Брауліо з квасною міною. — Невже кохання нічого не важить? Чи це не тема для розмови, як ви кажете?
Брауліо, ще не оговтавшись од ветеринарового компліменту, відразу прибрав зосередженого виразу.
— Кохання — це мана, затьмарення розуму, коли кров ударяє в голову чи нижче живота. Воно минає швидше ніж субота... [283]
Ми ціле життя вигадуємо бозна-що — відтокові ринви й рівчаки для сліз, аби тільки не думати про те єдине, що є насправді і реальне.
Помалу-малу до цукерні набилося стільки люду, що приятелів притиснули до стіни, і розмова урвалася. Дон Лотаріо спохопився перший, поглянувши на годинник.
— Тим часом бувайте, панове! Мені треба ще до винарні. Якщо я буду потрібен, Мануелю, то знаєш, де мене шукати.
І, енергійно проштовхуючись, подався до виходу з цукерні.
Пліній і Брауліо, котрих штурхали зусебіч ліктями й зачіпали кошиками, прийняли в частунок од Росіо по келишку касальї і ще якийсь час притишено гомоніли про "черевообдимання" (філософове слівце), тобто дрібниці життя. Вичерпавши цю тему, вони також подались надвір.
— Ходіть з богом, ти, законнику, і ти, ворожбите на черепах! — мовила їм услід Росіо, витираючи з чола піт.
Пліній, перш ніж повернутися в кабінет, трохи покружляв своїм звичаєм площею. Привітався з кількома прихожанами, що входили до костьолу на жалобну відправу за упокій душі дона Антоніо Саласіо, котрий помер напередодні в мадрідському шпиталі; провів очима величезну цистерну зі спиртом; зайшов до Феліпе Ромеро, щоб той доставив додому оливи; купив у Кінто в кіоску "Лансу" — провінційну газету й повернувся до них. Поки він прочитав "Лансу", де докладно описувались усі футбольні матчі, зіграні напередодні в провінції, немов усе наше життя — суцільний матч, і погортав папери, вибило одинадцяту.
Невдовзі принесли вранішню пошту. Серед розмаїтої кореспонденції на зразок часопису іспанських муніципальних гвардійців, проспекту якоїсь енциклопедії, анонімного листа, на міського дорадника й реклами зброї він натрапив на конверт зі штемпелем "Генеральна дирекція Департаменту безпеки. Бригада карного розшуку. Мадрід".
У Плінія звузились очі й напружились м'язи обличчя, немов він силкувався вгадати зміст листа. Обмацавши і покрутивши його в руках, неквапливо розпечатав.
У часи, коли в цих краях за тяглову силу слугували мули, дон Лотаріо мав задосить роботи. Однак, відтоді як поле, за його ж висловом, змеханізовано, а великих злочинів чи публічних скандалів останнім часом не лучалося, ветеринар нудьгував. Нудьгував як різник під час великого посту, нидів у своїй "клініці", котру після того, як мули стали непотрібні, волів називати "винарнею". По правді кажучи, великий будинок дона Лотаріо на вулиці Вера Крус завжди сповняв обидва ці призначення. [284]
У жовтні там бродив виноградний сік, а тварин лікували цілорічно. Відразу за дверима, так би мовити, у сінях, було приміщення для таврування худоби. Од тих часів лишилося тільки поржавіле ковадло й півтузіня підків, розвішаних, як у музеї, на стіні. Далі, по лівий бік, містились кабінет і лабораторія. Праворуч — винотока, а під нею льох.
Нині, по закінченні винобрання, довкола стояла тиша й пустка возовні. Близько одинадцятої години ранку дон Лотаріо знудьговано переглядав різні службові папери. Час од часу він зажурено поглядав на полиці, заставлені старовинними книгами з ветеринарії, і на білий стіл, де вишикувались усілякі реторти, слоїки, терези та позолочений мікроскоп, що, мов зачарований птах, зачаївся під скляним ковпаком. На вільних од полиць простінках висіли запилюжені анатомічні таблиці, фотознімки породистих коней і заправлений в рамці його диплом, а на письмовому столі — кілька тек з паперами, розрахункові книги й телефон.
Але, по щирості, куди більше ніж за своєю колишньою славою і фаховими клопотами дон Лотаріо знудьгувався за поліційними пригодами, пережитими колись разом з Плінієм... Навіть більше ніж знудьгувався-він марив собі під час своїх каламарських ранків про захоплюючі пригоди, які б увійшли до славних аналів історії МГТ, уявляв кримінальні таємниці, котрі, спираючись на великий досвід Мануеля Гонсалеса, він міг би розплутати на славу їх обох та їхнього міста Томельйосо. Щодня він обмірковував новий, щораз складніший і важчий випадок.