Розвага

Голота Петро

"Слишком многое телу надо".

С. Есенин

І

Чорний, кудлатий, з вовчою мордою, Гривко грубо гавкав, захоплено стрибав коло Хведоськи, обмотавши її холодним ланцюгом, потім, захекавшись, сів на задні лапи, радісно висолопив язика й дивився Хведосьці в очі. Хведоська задихається од веселого настрою. Круглі, молоді щоки розжеврілись, а очі налились вогненним дитячим щастям. Вона намагається звільнитись од ланцюга, що торкається об голу литку, об руку, але дужий у в’язах і ногах Гривко мотнувся, і ланцюг опинився в Хведоськи на шиї. Дотик до шиї холодного ланцюга нагнав Хведосьці легенького остраху. Вона замовкла, перестала сміятись, і Гривко, ніби розуміючи її, ліг спокійно на землю, поклавши морду на передні лапи, ворушив довгим, вузьким, червоним язиком і очима сміявся.

— Дурний ти, Гривунчику! — сказала Хведоська. А як сказала, він знову схопився, і Хведоська не могла підвестися з землі. Боячись, щоб не задушив її, вона схопила його з усієї сили й тримала біля себе. Її рука вище долоні була в роті собаки, але він тримав її так ніжно, що навіть не вшкрябнув, лише послинив.

— Только, йди допоможи мені звільнитися од Гривка. Замотав ось… Як у кайданах!

І Гривко розумів, до кого звертається Хведоська. Він із жахом глянув на міцного парубчака, що збивав діжку, від якої клепки валялися по всьому подвір'ї. Парубок повагом устав і пішов до Хведоськи.

— А ти пустуєш… Знайшла чим розважитись, як маленька!.. — Потім він голосно крикнув на Гривка. — Ану, ти-и!

Собака рвонув ланцюгом так, що Хведоська тричі перекрутилася. Гривко заховався в буду, винувато визираючи з неї своєю гострою мордою. Хведосьчине лице стало біле. Вона взялася рукою за коліно, замазане землею, й сказала:

— Чорт!.. Бачить, що я обмотана ланцюгом, і кричить на собаку, як божевільний… Теж, зветься, допомога… Собака дернув ланцюгом по тілі, певно, аж до кістки. — Хведоська оглядала посиніле коліно, з якого крізь землю сочилась кров. А парубчак узяв клепку з діжки й штурхав собаці в зуби. Собака скажено гарчав і, може б, лише гарчав, якби Хведоська не сказала:

— Хочеш, щоб розірвав?

Тоді Гривко відчув, що Хведоська співчуває йому, вискочив із буди й плигнув парубкові на груди. Не знати, що було б із парубком, якби Хведоська не крикнула:

— Гривко!

І Гривко, замахавши хвостом, заліз знов у буду. Парубок удав, що він ні крихти не злякався, пішов собі збивати діжку, а Хведоська закинула на коліно спідницю, встала, заплела розтріпану косу, забрала од Гривка дерев'яного полумиска і розгнівана пішла.

З хати вийшла висока, тонка, вся в чорному мати. Жовте у зморшках обличчя од чорного здавалося ще жовтішим і надавало їй побожності.

— Треба, діти, понести батькові курей та з пуд картоплі, сьогодні субота й він, певне, все продав.

— Хай Хведоська йде, — поспішив парубок, набираючи обруча на діжку.

— Ну, да. Все Хведоська… Я й білизну прати, й мазати, я й воду носити… усе я…

— Кидай, Только, діжку та йди… однаково вона не донесе всього…

— Ну, зараз… — гнівно обізвався Толька.

— А ти, Хведосько, йди на обід картоплю чисть.

Мати почовгала до хати, а за нею похмура Хведоська. Толька встав на ноги, оглянув свою обшарпану діжку й якось скептично всміхнувся. Коли це камінчик об клепки — стук. Толька глянув до воріт: Оляна. Гнала корови до криниці, зобачила Тольку й зупинилась. Оляна розлила на своєму круглому широкому лиці ввесь свій гарний настрій, причиною якого був Толька.

— Іди сюди, любов! — Толька підійшов, скручуючи цигарку, й подав Оляні руку. Оляна скинула білу хустку, склала, як їй здавалося, краще, ніж вона лежала, і напнулась, не перестаючи весело скалити свої широкі білі зуби.

— Ну, коли до міста? — І усмішка зникла. Толька ліниво переступив з ноги на ногу, обіперся грудьми на тин і сказав:

— Сам не знаю. Ще не послав листа. Набридло…

Оляна ближче стала до Тольки, так, що аж дихала йому в лице.

— Писатимеш, Толю? — Оляна трохи засоромилася.

— Та що там писати… Щодня буду вдома… Наче Куряж так далеко від Харкова. Хіба ж тепер у Харкові найти кімнату?

Оляна зраділа. Якось захоплено замислилась, забігала очима і аж узялась пальцем за підборіддя.

— Значить, щодня будеш у Куряжі?

— Так, а хіба що?

Оляна безнадійно похнюпила голову, насупила брови й тихо сказала:

— Та нічого… так спитала.

— Только! — гукнула мати. — Ти думаєш до батька йти?

— Думаю.

— Ой, мені ж треба йти… Корови хтозна-де… Сьогодні будеш на вулиці, Толю? — сказала Оляна.

— Хтозна. Не знаю…

— Будь! — гукнула Оляна, вхопила порожні відра, що блиснули на сонці, забряжчала ними й побігла вулицею, важка, як повна діжка.

Толька звалив на себе лантух картоплі, а перед себе кошика з обпатраними курми, й пішов до рундучка, де торгує батько.

Батько зачовгав за стійкою своїми грубезними чобітьми, що їх не скидає літо й зиму. Взяв у Тольки лантуха й кошика та спитав, що робить мати. Потім потер руки. До рундучка підійшла жінка.

— Мені, Карпе Григоровичу, курочку… та тільки жирненьку.

Лице в Карпа заграло червоними переливами, й очі заблищали, наче в них замигали відблиски свічок.

— Хіба ж у мене є кури нежирні? Що це ви… в мене золото, а не товар, а для вас справді виберу найкращу курочку. Ну ось о…

Жінка перекинула курку разів десять і лишила її, забігала очима по купі курей, що лежали рядочком, і облюбувала собі курку сама… Карпо скинув зеленого з пружиною картуза, погладив шершавими руками чорне навпіл із сивим волосся, підрізане під макітерку, а потім потер руки об засмальцьованого фартуха і, полічивши гроші, що дала жінка, сказав:

— За вами ще дві копійки… ви вчора недодали… пам'ятаєте?

— Пам'ятаю. Будь ласка.

— Вони, ці дві копійки, для вас ніщо, — вставив Карпо, — а для нас, знаєте, гроші. Копійка до копійки, та з цього й живемо. А налоги та…

Жінка вклала курку в кошичок і, не дослухавши Карпа, пішла.

— Я вам не потрібний? — спитав Толька.

— Ні, йди додому та поможеш матері в хазяйстві. Бо вона ж там розривається.

Толька заклав руки в кишені й пішов до станції. Тут він вийняв із не запечатаного ще конверта листа й перед тим, як послати, десятий раз прочитав його.

"Люба сестро Галю! Ти сама знаєш, як я нудьгую в цьому Курятнику (Куряжі). Потім залежність од батьків. Мені так хочеться пожити вільно. Галю, проси Явтуха, хай підшукає мені хоч яку-небудь посаду. Хоч яку-небудь, чуєш, Галю? Я буду працювати і відчуватиму себе паном діла. Я міг би про це сказати тобі сам, та якось ніяково. Хай папірець червоніє. Може, ще нічого й не вийде. А як щось вийде, то напиши. Твій брат Анатоль".