Так Анатоль став постійним відвідувачем цієї їдальні.
На посаді його Явтух зустрів неприхильно. Навіть сказав "товаришу", коли завжди казав "слухайте, Толю".
— Ви, товаришу, нівроку запізнюєтесь. Беріть папірці та розносьте.
Дама в чорному з широким декольте взяла якогось папірця, підійшла з ним до Анатоля, вже хотіла дати йому, але спершу уважно прочитала, потім одійшла на своє місце. Потім устала, зайшла з ним до кабінету завідувача, звеліла Анатолеві почекати, потім вийшла, знову прочитала папірець, придушила його промокашкою й подала Анатолеві.
Він бере подертого загального зошита з облізлою жовтою палітуркою і йде розносити папірці до установ.
VI
— Що в нас сьогодні за день? — питає Василь Анатоля, набиваючи цигарки.
— Субота.
— Субота. Чудово. Значить, субота. Так-с. Куди б же це його шкварнуть?
— Та давай з досади в кінушку… — пропонував Анатоль.
— Кажеш, у кінушку? — не одриваючи очей од цигарок, бурмотів Василь. — Так, так. Так ти кажеш у кінушку? Воно б оце випить не завадило б. Ну, та можна і в кінушку, як у кіно, то й у кіно.
Анатоль узяв зі столу роблену Василем цигарку й засміявся.
— Що це ти, Васильку, так розбалакався?
Василь устромив у зуби цигарку, запалив її і весело подивився на Анатоля.
— По-твоєму, плакати? Як у кіно, то й у кіно. Ну алемпрі[48]! Одягайсь! — Він, жартуючи, потряс Анатоля за плечі. — Так ти кажеш, у кіно? Можна і в кіно! Що там ставиться?
Анатоль подивився в газету й сказав:
— "Багдадський вор".
Василь ляснув у долоні.
— Чудово! Давай на ворів подивимось! Люблю на ворів дивитися! "Птицы небесные не сеють, не жнут і добре живуть"[49].
Сказавши це, він підійшов до дзеркала, пересуваючи цигарку з одного куточка губ у другий.
— Парнішка ж я нічого, га, Толю? Подивись. От якби не вилиці та не таке вже гостре підборіддя. Як ти гадаєш?
— Та вилиці й подборіддя якраз, по-мойому, в тебе й не погані, а навпаки.
— Ну, очі в мене, — продовжував Василь, — як в удава. Дивись: сіро-жовті, настирливі.
Анатоль погоджується.
— Та це правда. В тебе сильні очі. Ти можеш примусити…
Василеві це сподобалось, і він із більшим запалом про себе говорив:
— А от брови в мене дугами. Я оце тільки придивився. В мене дугами брови, Толю! — Потім він скинув сірого костюма й вийняв із гардероба чорного. До білої сорочки він причепив темно-синього метелика. Потім одяг костюма, сірого капелюха, взяв під пахву стек, заклав руки в кишені й, оглядаючи себе в дзеркало, сказав:
— "В своей стране я словно иностранец"[50]. Хай тільки яка стерва скаже, що я не герой… А ти, Толю, не гордись і не комизись та одягай мого сірого костюма. Якщо хочеш. Я його недавно купив… Він іще майже новий… А на твої литки в мене є жовті халяви-бутилочки й сірий, власне, рябий, махнатий, з великим козирком картуз… о!
Анатоль усміхнувся й перед дзеркалом став одягатись. Він був вищий од Василя, й костюм був для нього закороткий. Але байдуже. Йому пасує картуз, "бутилочки"… У нього лице акуратніше, ніж у Василя. Над рівним носом і глибокими карими очима — чорні тоненькі брови, м'який овал підборіддя й виразні молоді губи. Він зовсім не нагадував селянина, особливо в цьому убранні.
Хлопці позапалювали цигарки й намірилися йти, коли це відчинилися двері: Галя. Вона артистично зупинилась коло порога, лукаво повела очима по кімнаті й розвела руками.
— Чорт би вас забрав, — сказала вона, — які ж ви гарні, як же я вас розцілую обох, мої поросята… — І вона кинулась на Анатоля, цілуючи його в лоб, у щоки. Потім до Василя. Вкусила його за губу й вухо. Той крикнув, узяв її на оберемок, як важку подушку, й кинув у ліжко. Вона лишилась у ньому лежати, перестала сміятись, наче нічого й не було. Наче так треба.
— Куди це ви зібрались?
— Розважатися, — сказав Василь, здуваючи попіл із цигарки. — Хочеш у кінушку піти? Ходім з нами.
Вона нічого не відповіла, в думці вже була згодна. Обняла за стан Анатоля, що сидів скраєчку біля неї на ліжку.
— А знаєш, Василю, мій брат закоханий.
Василь роблено здивувався, витріщивши очі, а Толя усміхнувся.
— Ти? — питав здивовано Василь. — Ти, порося, закохався? І не каже. В кого ж це ти?
— Та киньте, — махнув рукою Анатоль і встав. — Краще ходімте.
— Ні, в кого ти закохався? — питав Василь.
— Та не закохався, так просто… ну, для розваги.
— А ти знаєш, Толю, до чого можуть довести ці розваги?
— Ну, а хоч би й знав, то, по-твоєму, кохати не треба? — сказав за Анатоля Василь. — Але ж ходімте.
Він підійшов до Галі, обняв її й поставив на ноги. Та крикнула.
— Та й лоскочешся ти, порося. Ну, ходімте. — Погасили електрику і з реготом, із шумом вийшли на вулицю. На вулиці в Галі попсувався настрій. Зустріли Явтуха.
— Я прийшов, тебе нема. Де ж це, думаю, вона? І якось прийшло в голову: може, пішла брата одвідати?
Всі відчули Явтухову нещирість, але ніби не помітили й так само нещиро запропонували йому йти з ними в кіно. Йшли всю дорогу мовчки, і як уже доходили до кіна, Галя сказала:
— Я, знаєте, я вертаюсь. Не піду в кіно. Голова розболілась. — І вона взялась руками за голову. — Потім я оце лише кинулась, я ж по-домашньому одягнена. — А одягнена вона була в тій чорній спідниці і в голубій блузі, що подобається Василеві.
Хлопці довго умовляли її йти.
— Ні, вона не піде, — підтримував її Явтух, узяв під руку й повів назад, але вона випростувала руку і йшла сама.
Біля кіна в Анатоля тьохнуло серце. У черзі за квитками він побачив Зіну, що з панчішної фабрики.
— Василю, он моя любов.
Василь пильно подивився на дівчину.
— Познайом, — сказав Василь.
— Сам не знайомий. Чорт його зна, яким робом до неї приступити. Подобається вона мені. І, наскільки мені відомо, вона зла. — Анатоль розповів Василеві історію його зустрічі з Зіною.
— Ну, так що ж ти гадаєш робити?
— Не знаю, Василю. Прямо-таки не знаю. Пороху не вистачить. А подобається вона мені. Ти подивись на оті лакові кружалля очей, на оте міцне тіло в стегнах, у литках. Як пишно ворушиться кохточка од зітхання.
— Ну, підійди й скажи їй що-небудь. Скажи їй, що ти її десь бачив, спитай, чи вона харківська, як ні, то часом чи не з міста… Ну, придумаєш там яке-небудь місто. Якщо вона й до цього всього не має ніякого відношення, то скажи просто, що вона тобі подобається і ти примушений вжити оцих, мовляв, затасканих, пережованих заходів до знайомства з нею.