— Не знаю. Вже тиждень, як нема. Чого ви не роздягаєтесь?
— Та я зараз іду. Пробачте, я такий неуважний… Знайомтеся, це моя найближча приятелька Зіна, ну, а про вас я вже Зіні говорив. Вона кілька разів бачила вас у театрі й просила, щоб я її з вами познайомив. Вона, бідна, все одна ходить, та сумненька така. — Зіна подивилась на Тоню, й вони всміхнулися одна до одної.
— Яка я рада… спасибі вам, що прийшли… Анатоля все немає, і я одна, як потурнак, їй-право…
А Зіна обвела очима кімнату й зупинила свій погляд на піаніно.
— У вас і піаніно. Уютненько так, мило.
— Ви граєте? Заграйте що-небудь, — сказала Тоня.
— На превеликий жаль, не граю. Ой, я так люблю музику. Я так люблю, як хто грає… Ви собі не можете уявити.
— Ну от, будете до нас ходити. Приїде Анатоль, і він нам гратиме.
— Він грає? — спитала Зіна.
— Він чудово грає. Я завжди, коли грає Анатоль, ще дужче люблю його, я тоді розірвала б його з любові…
А Зіна голосно засміялась.
— Нічого собі любов. Розірвати людину, — сказав Василь.
— Ну, ви ж мене розумієте?
— О, ясно, ясно. Розірвати Анатоля пополам.
— Та йдіть собі.
— Та йду вже. — І він збирався йти.
— Сидіть, сидіть, — сказала Тоня, і вони обидві зареготали.
— Ні, дівчата, мені треба йти. Можете собі цілуватись, обніматись навіть… та що з вами балакати, до побачення!
Він разом простяг дві руки, одній ліву, другій праву, і так придушив, що вони крикнули. Вийшов.
— Веселий хлопець оцей Василь, — сказала Тоня.
— Він мені теж подобається. З ним ніколи не сумуватимеш. Ну, як ви живете?
— Та якби Анатоль був дома, то й щасливо.
— Де він працює?
— Хто, Толя?
— Авжеж.
— Служить у ДПУ.
— О, аж страшно. За агента?
— Ні, чимсь завідує.
— Завідує. І утримання нічого? — спитала Зіна.
А Тоні таке питання й подобалось. Вона з охотою похвалиться своїм становищем.
— Двісті п’ятдесят. Та ще якісь додаткові. Недостачі в нас не буває. Ми думаємо купити будинок. Купимо собі гарні меблі.
Потім Тоня одхилила двері.
— Любо, постав нам чаю!
— То служниця? — спитала Зіна.
— Служниця. Як купимо будинок, то в нас аж дві буде. Одна буде їсти варити, друга прибирати. — Потім журно: — Коли б тільки Толя скоріше приїхав…
— А ви його любите? — трохи нахилившись до Тоні, спитала Зіна.
— Аж не знаю як.
— А він вас?
— І він мене. Ми обоє одне одного любимо. А ви замужня?
— Я ні. Я, бачте, питаю, бо ще не знаю, як то воно замужем. Я наче боюсь і заміж іти. Як вам Василь? Що ви мені порадите? Він наче нічого.
— Та й мені так здається, — сказала Антоніна.
— Але, бачте, він безробітний. Хто його зна, як воно дальше буде.
— Та це, знаєте, таке діло, що сьогодні робить, а завтра ні. Вийшла за комісара, а завтра його скинули. І навпаки — вийшла за безробітного, а він влаштувався на гарну посаду. Ми про це теж думали. А тому й готуємось, поки працює. Купимо будиночок, меблі, крім цього, одежу купуємо. Ось я собі пальто купила. — Вона показала каракулеве пальто. — Знаєте, скільки коштує?
— А скільки?
— Сімсот п’ятдесят карбованців. — Зіна тільки головою похитала, а в чорних очах замиготіла злість. Далі Тоня показала блузки, сукні шовкові, крепдешинові, батистові, маркизетові, крім цього, матерію, цілу до шиття, сукно, атлас…
— По-моєму, ви щасливі, — сказала Зіна й трохи подумала. — А де ж ви візьмете грошей на будинок? Це ж треба мати багацько грошей.
— Я не знаю… Казав Толя, що купимо. А раз він каже, то на щось надіється. Певне, через ДПУ позичить у банку.
— Добре вам, а я бідую.
— Служите де-небудь? — спитала Тоня.
— Ні, вчусь, і знаєте де? В панчошній. Мати торгує, так і перебиваємось.
— Ходімте сьогодні в театр?
— О, голубко, я навіть не обідала сьогодні, — сказала Зіна.
— У мене є. Та й я не обідала, ходімте, мабуть, обідати. — Любо! — гукнула Тоня в двері. — Самовара не треба ставити.
Одяглись і пішли в ресторан.
XXIII
Анатоль самітньо позіхав у ліжку, а Людмила щось шила коло машини руками. Хтось постукав, і Анатоль укрився з головою, бо не одягнений. Грубі чоловічі голоси попросили його одягтись. Він побачив перед собою двох військових. Вони попросили його йти за ними. Людмила встала, й шитво впало додолу.
Анатоля повезли до Харкова. В районі на Анатоля склали протокола, й коли йому сказали, що він обвинувачується в отруєнні своєї дружини, то він зблід, став як укопаний і довго дивився в одну точку. Йому пригадалася Тоня з благальними очима, заплакана Тоня, що приїздила до Криму й, одержавши не до неї листа, й слова не сказала, що вона його отримала. Вона благала його, щоб він не їхав, а він навіть не сказав їй до побачення, грюкнув дверима й поїхав. Це ж вона, бідна, ображена його ставленням, щось собі зробила. Анатоля посадили до бупру, поки виясниться справа. Анатоль засумував і знову почав думати про смерть. А думки в нього були бистрі й гарячі. Як би то там не було, він порівнював себе з усіма. Кожна людина має гріхи й риски честі. Кожна людина має радісні хвилини і трагедію. Кожна людина хоч коли-небудь у житті знаходила гроші або якусь цінну річ. І найжахливіше те, що доводиться заплющити очі.
Через місяць було встановлено, що дружину Анатоля отруєно саме тоді, як його не було в Харкові. Але експертиза запевнює, що, крім отруєння, на шиї в Тоні виявлено сині плями. Очевидно, її ще й задушено. Анатоля під розписку звільнили з-під варти. Опинившись на волі, він насамперед забіг до голяра. Тут він побачив у дзеркалі, що дуже схуд, і коли йому намазано вуса й бороду, то він був подібний до сивого дідуся.
— Десь я вас бачив, — сказав голяр, поголивши, і Анатолеві тьохнуло серце. Йому вже так і здавалося, що його скрізь шукають, стежать за ним.
— Не знаю, де ви мене бачили?.. Можливо, десь і бачили. — Сказавши це, Анатоль тикнув голяреві 20 копійок і вибіг. Був вечір. Вулиця залита електричним світлом. Наче сотні шматочків сонця бризкали своїм промінням, що злилися в одне велике сяйво. Йдучи, він зустрів Зіну.
— Ой, як ви схудли, що з вами? — сказала вона, не вітаючись. Через своє горе Анатоль уже не був такий соромливий до Зіни.
— Знаєте, в мене таке нещастя, таке горе…
І він їй розповів усе. Йому сіпнулись губи, і в очах мигнув якийсь вогник. Вони обоє трохи помовчали. Анатоль втупився в землю.