Не сказав я перед паном підстаростою іншого, чого не дозволив учинити внутрішній голос мій: Милохна, коли входила в нестяму, мала зовсім таке саме обличчя, як Юстина, коли прийшла до мене в сон і коли пожирала в тому сні моє серце, було це лице спотворене, перекривлене, з жахкими очима, з вишкіреними зубами, через що я й думаю, що таке у ній витворяв Юстинин біс. В добрі часи вела себе мирно й тихо, та й я людина мирна й тиха, але коли збурював її біс, то скаженіла, і обпивалася, і вичворяла несвітські речі. Не сказав я пану підстарості, сором того не дозволив, що якось уночі, коли Юстинин біс у ній розгулявся, Милохна схопила ножа і захотіла відрізати моє уродження, кажучи, що мені воно все одно ні до чого, раз не може вона від мене в тяж зайти. Але я гадаю, що причина тут інша, моє сім’я вбивав у Милохні Юстинин біс — і це була така мені помста від Юстини; чому так думав, сказати не можу, тому й промовчав.
Через такі речі, не хочу їх усіх виписувати, бо ще жахкіші бували, життя моє перетворилося у пекло, отож кілька разів при біснуванні я зв’язував Милохну, тоді вона тіпалася, верещала, пускала з рота піну й лаялася найстидкішими словами, відтак змушений був затикати їй рота (це я в уряді розказав, на що Милохна викрикнула, що я бузувір, і не тільки зв’язував, але й лупив гарапником, і не тільки рота їй затуляв, але й одягав на неї залізного пояса, щоб не блудила, а раз погрожував зарізати і не раз штиркав її зв’язану ножем, що цілковита неправда, Богом присягаюся). Коли ж я виповів свою скаргу, Милохна заявила, що все мною оповіджене — правда, але не про неї правда, а про мене, що це я речі крав і виносив з дому в шинок, і у шаленство западав, і сковороду на її голові розбив я, навіть природження хотів вирізати, щоб таки не блудила (вона цього не посоромилася сказати), бо вона, мовляв, ялова і не може мені понести. У свідки привела Домну Жданову, я ж у свідки поставив сусіда свого Лук’яна Ковалевича, до якого не раз приходив, тікаючи від знавіснілої жінки, й шаленство якої він не раз бачив і чув.
На вряді постановили послати до мене возного, яким був Михайло Виговський, і той увіч побачив, у яке румовище перетворений мій дім. Через це житомирський суд постановив розвести мене з Милохною; вона після того від мене пішла остаточно, і я здобув сякий-такий спокій, бо разом із нею пішов і Юстинин біс. Але дочасно радів, біс-бо Юстинин почав приходити у мої сни — мені привиджувалися дивоглядні марища, а найбільше те, що біс уві сні помалу мене пожирав: відрізав ножем чи відривав якесь моє вудо: чи пальця, чи руку, чи ногу, чи вухо, чи шмат тіла — і я почав на очах в усіх худнути й танути. Біс же Юстинин, приходячи в мої сни, погрожував, що коли зжере мене всього, тоді я й помру, і що посилає його з того світу сама Юстина, адже пара я її, отже, маю з нею одружитися, і для того вона згоджується з того світу прийти. А ще біс мені погрожував, що коли одружуся я вдруге, то він увійде в ту жінку, і та біситиметься так само, як і Милохна. Зі страху перед тим я більше не женився, і хоч ходив до ченців та священиків, аби прогнали від мене Юстининого біса, вони того вчинити не змогли, бо Юстина, сказали вони, померла благочестиво, отож є у Божому захисті.
Часом я думаю, що все це, всі оці жахіття й навадження сонні та й сам Юстинин біс — образ моєї туги за нею, бо я так і не перестав її кохати і кохання моє триватиме, аж поки той біс мене й справді не пожере. Може, воно й так.
Ще одне не написав: що ж сталося із дощечками, із різаними письменами, що їх залишив мені на сховок мій дядько Кипріян. їх спалила у грубі в час одного із шаленств Милохна, і я їх прочитати не встиг. Інколи думаю, що коли б прочитав ті таємні письмена, пізнав би, як би Юстининого біса від себе прогнати. Натомість залишається одне: покірно схилитися долі й молити Бога про милосердя. Без нього цільби для мене нема.
А може, піти й поклонитися Домні Жданисі Щенявській? Адже й вона в цій історії не остання персона!
Хоча ні! Її сила — це сила людська, а отже, тлінна й обмежена. Правильніше сказати: всі ми кістки в руках якогось недовідомого костирі. Але коли прийняти цю думку, вона суперечить тій, що її висловив мій мудро-немудрий дядько Кипріян: людина сама творить власне життя системою тих чи інших учинків. Коли ж так, костиря, який грається з нами, не є добрий та благий, а не раз із нас дошкульно кпить…
Написав це і злякався, адже тим самим ніби стаю, як дядько мій і батько, єретиком. Іншим, ніж вони, а таки єретиком. І раптом відчув: по жилах моїх потекла не тепла кров, а крижана вода. Вода із джерела Страху. Відтак пізнав, що дядька Кипріяна шукатиму і науку його спробую перейняти.
1996 р.
[1] Влохи — італійці (Тут і далі примітки автора).
[2] Шибениця — гойдалка.
[3] Куща — халупа, хижа.
[4] Лашт — міра сипучих.
[5] Коберець — килим
[6] Тертички — дощечки.
[7] Шермувати — фехтувати.
[8] Нікефорос — Переможна.
[9] Арейя — Войовнича.
[10] Басілея — Царственна.
[11] Таласія — Покровителька.
[12] Пелагія — Морська.
[13] Анадіомена — Та, що вийшла з піни.
[14] Із черцем — з червоними смугами.
[15] Фарботи — мережива.
[16] Дедикую — тут: викладаю.
[17] Хльорка та фіндюрка — жінки легкої поведінки.
[18] Походня — смолоскип.
[19] Тинини — дошки.
[20] Єрмаяк — сіряк.
[21] Автор хоче застерегти читача: коли він знайде (в повісті "Кам’яна луна" і в оповіданнях "Мокрі паркани" та "Притча про Івана Походячого" та ін.) подібний портретний опис однієї із житомирських відьом (а вони є не тільки конотопські, київські чи диканські), то це сталося не через недогляд і самоповтор, а навмисне: баба Пуця чи ж Шумеїха була, певне, прямим нащадком Домни Щенявської; дехто із сусідів навіть казав, що баба Пуця ніколи не народжувалася і не вмре, жила з віковічних часів і житиме, доки житиме світ, тільки в часі змінює одежу, але обличчям і постаттю лишається така ж. Отож якщо повірити цій неймовірній версії, баба Пуця і Домна — одна й та ж персона, тільки змінила прізвище, ім’я — ні, баба Пуця також звалася Домна, а прізвище змінила, бо в часі виходила заміж за все нових чоловіків.