— Звісно, — мовив він. — Заморочили бідній дівчині голову, а жінка — начиння слабке. Принаймні я так думав, через це й хотів чарами здолати чари. Але тут щось не те, тут якісь чари усугублені, чого не до кінця розумію. Принаймні не можу їх посилити.
— Їхні чари виявилися сильніші?
— Той, що одур дівчині посіяв, духом чув, гадаю: не для життя ця дівчина і не для світу, а для смерті. Може, тому я виявився слабший. А може, є тут таємниця, мною не розгадана.
І мене знову несвітський жах обійняв. Захотілося побігти чимдуж, увірватися до покою дівчини, струснути нею, обцілувати, вирвати із грудей загнане туди жало смерті, розігріти її кров, узяти в обійми, нагріти, розбурити, адже це справжній жах, коли здійсниться те, що пророкує їй дядько Кипріян. Але тіло моє залишилося незрушне, сидів я безсилий, вичерпаний і якийсь не свій.
Чи ж можу врятувати її, дядьку? — спитав самими вустами.
— Усе, що я міг, зробив, юначе. Більшого й ти не посилиш. Не твоя вже вона й нічия. Що живого в ній, тебе любить, але більше в ній мертвого. Оце мертве її й здолало.
— Вже здолало? — спитав я так само пошепки.
— Вже! — мовив дядько.
Я струснувся і скочив на ноги.
— Тоді я піду, дядьку!
— Куди й для чого? — спитав сумирно дядько. — Сідай ліпше, й поїмо кулішу.
Я сів, але куліш мені цього разу не смакував. Сльози покотилися раптом із віч. Дядько поклав мені на плече руку і стис.
— Поплач, юначе! Це добрі сльози з тебе витікають. Свідчать, що не озлобився ти до тієї нещасної і маєш силу її пожаліти, хоч немилосердною до тебе була. Але це не зло в ній говорило, а безсилля. Тому поплач, юначе, й не суди її.
Роздiл XIII
Сумний та невеселий повертався додому від дядька. В небі стояв місяць у формі розсіченого кола, а довкола оторочений колом більшим, але так само розсіченим. І летів за мною пугач і пугав, ніби лякав, я ж пришвидшував ходу. І якась моторошна тиша була навколо, аж кожен мій крок із виляском бив у довколишні скелі. Я ж ішов і шепотів:
— Не хочу, не хочу, щоб вона помирала!
А з мене сміявся за спиною пугач, а може, то розпач і біль бив мене. А розсічені кола там, у небі: місяця і довкільне — сіяли сірим світлом, і все навколо було налите сірим світлом, і я сам ставав сірий, витканий із того світла. Серце ніби іржаві кліщі стискали, а ноги пришвидшували ходу, аж доки не добіг до кладки через річку. Тут мусив спинитись і віддихатися.
І тоді прийшла мені до голови несамовита думка: піду-но я до Юстининого двору, впаду в порох дороги, здійму руки й помолюся за дівчину — може, почує мене Господь.
Майже побіг через кладку, аж дошки гриміли під ногами, і не було навколо ані душі, тільки два розсічені кола над головою, пугач, котрий летів за мною, і я, розтривожений.
І вчинив те, на що знамірився: впав на коліна в порох дороги, звів руки й помолився гаряче:
— Боже, не забирай її з цього світу! Хай не любить мене, не навдокучатиму більше своїми зальотами, але хай жива буде! Хай зустріне, кого зможе полюбити, бо не бажаю, щоб вона померла! Не може, — беззвучно волав я, — таке чудове личко омертвіти і в тлінь перетворитися, не має дочасно таке чудове тіло в кістяка перетворитися! Нічого не бажав їй лихого і не бажаю! Почуй мене, Господи, ти ж усе можеш, вдихни в неї духа животворящого і прожени смерть, і хай не з’їсть її хвороба.
Коли виповів оте, затих пугач, зник чи відлетів геть. Я зирнув у небо: пропало оторочне коло, залишилося лишень коло місячне, хоч так само розсічене. Тоді звівся розбито на ноги й почвалав додому: втомлений і вичерпаний до дна. Впав на ложе, і мене відразу ж підхопив важкий сон. І приснилося мені, що розчинилися двері і ввійшла в них Юстина в білій, обіллятій місячним світлом сорочці, з розпущеним волоссям і з чарівною усмішкою на лиці. Тоді я скочив од невимовної радості і, підбігши, обійняв її та й поцілував, кажучи:
— Добре, що прийшла до мене, прекрасна Юстино!
Тоді вона вислизла з моїх рук, засміялася, і її голос продзвенів, ніби соловей заспівав.
— Спершу злови мене, а тоді цілуй!
І я кинувся її ловити, а вона виверталася й тікала, а коли хапав її за сорочку, то сорочка із дерливим звуком рвалася, ніби гнила, й обвисала, показуючи осяйно голе її тіло. Вона ж сміялася й тікала від мене, і ми вже були не в моїм домі, а в якомусь круглому покої, ніби в кулю зачинені, де ані стільців, ні ложа, ні стола, ні вікон, ані дверей. Вона бігла довкола закругленої стіни, а я мчався за нею, розчепіривши руки і розтуливши понікуди рота. Хапав її за плечі і за рештки сорочки, але вона вислизала з пальців, як вуж чи в’юн-риба, а іноді здавалося, що не тіло хапаю, а щось світляно-прозоре, безтілесне й плитке, як вода. І в мене вже закладало дихання, бо ми мчали все швидше й швидше, бо вже не бігли, а летіли одне за одним, і не міг я її ані зловити, ані схопити, і розлунювався, ніби соловей співав, її сміх. Часом повертала голову, і я бачив розсміяне обличчя.
— Отакий ти юнак! — кричала весело. — Дівчини зловити не можеш!
Тоді зовсім витекло в мене із грудей повітря, і я впав навколішки і припав лицем до підлоги, яка була покрита грубим шаром куряви. Пив ту куряву і наповнювався нею вщерть.
— Помилуй, Юстино! — молив. — Коли не захочеш бути пійманою, ніколи не зловлю тебе.
— Отакий ти юнак? — спитала вона, зупинившись біля мене, я бачив лишень голі й стрункі її ноги.
— Отакий я юнак! — мовив печально.
— Тоді візьми мене, але при одній умові — більше ніколи не зустрінемося. Цього хочеш?
— Ні, — відповів я дихавично. — Хочу з тобою зустрічатися, Юстино!
— Але ж не Юстина я, а біс її, — сказала дівчина. — Юстина вмерла, а біс її живий. Отож, коли бажаєш, з’єднайся зі мною, бісом її, — це останнє, що вона може тобі подарувати.
Тоді я звів очі й побачив перед собою диво з див: переді мною стояла гола й осяйна Юстина, волосся її спалахувало іскрами, очі полум’яніли гарячим, чорним вогнем, пишні вуста відслонилися, і між них поблискували перлові зубки; шия в неї була, як у лані, світла й вигинлива, груди її поколихувалися, а сочки настовбурчилися, ніби ось-ось мало приснути з них молоко; живіт її й торс були ніби з мармуру точені; лоно її темніло, як ліс густий, а ноги стояли, ніби дві колони стрункі.