— Чи не даси мені, дівчино, напитися? — сказала Нікефорос. — Здорожилася я.
Зирнула на неї із здивуванням Юстина і вразилася з її краси та ошатності.
— Такій пані, — сказала, — негоже пити воду з річки. Ходімо, тут недалеко живу, дам води криничної.
— Гаразд, — згодилася Уранія. — Задля тієї води я сюди й прийшла.
І вони пішли до Юстининого двору: попереду найкраща дівчина нашої вулиці із коромислом, на якому похитувалися підвішені відра, а за нею Арейя, яка ступала золоточервоними чобітками, і з тих слідів одразу ж виростали квіти.
— Чому самі і чому йдете пішки? — спитала Юстина, бо ще не відала, хто до неї прийшов.
— Повіз мій і слуги, — мовила Анадіомена, — спинилися он на тій горі. Я ж не втрималася, щоб не спуститись у ці долини. Мало де зустрінеш таку красу.
(Я ж стояв на зруйнованій башті і дивився на ту красу. Ще не зайшло на новий день, ще ранок стелив свої тонкоткані пелени, і ледь-ледь курілася вода на обох річках. І всі лінії, звивини, земні й річкові, всі стежки складали якогось загадкового лабіринта, який безнадійно намагався розплутати мій знерухомілий зір. І всі дерева ще були одягнені у прозорі тканки, ніби це зібралися дівчата на ритуальне дійство, а деякі з тих дерев, наче люди, йшли. Але не на дерева і не на ту й справді прегарну місцину, чарівний крайогляд я дивився, а лишень на тих двох, що підіймалися крутою стежкою. При цьому сери, е моє не билось у грудях, а тільки нило, бо покривала його легка, так само, як на деревах, мов тканка, печаль).
Отак і ввійшла у Юстинин двір Астарта. І щось дивне зробилося з Юстининим псом, а моїм приятелем. Він кинувся до Пандемос, ноги йому підігнулися, упав на землю й принижено поповз до ніг Пелагії, щоб лизнути оті червоні, оті підбиті золотими підківками чобітки. І собака лизнув тільки раз, тоді поклав голову на витягнені передні лапи, завернув голову і задивився на Нікефорос із щасливим подивом.
— Дивіться, він вас признав, — сказала здивовано Юстина.
— Бо чує, що не з лихим серцем до тебе прийшла, — сказала Уранія. — А тепер винеси мені, дівчино, води.
І не було в цей час удома Юстининих батьків, та й звісно, чому: сьогодні у місті базарний день, і всі міщани житомирські ще зранку потяглися на майдана біля магістрату, де стояли вози, де висів гуд людський, де мукала худоба, іржали коні, кричали свині, де стояли вози, а на них кури й півні, а на них ґелґали гуси, крякали качки. А біля тих возів співали сліпі музики, грали музики зрячі, саме ті, яких я хотів запросити, щоб заспівали Юстині. А трохи збоку закликали покупців купці й перекупники, і стояла над усім цим збіговиськом та скуписьком рожева хмара куряви, як чад, ніби всі ті люди були загорнені в напівпрозору кулю туману, і там метушилися, і там ворушилися, ходили, стояли, галакали, горлали. І парувало у глечиках свіже молоко, і сиділи на лавицях пишнотілі, круглолиці і червонощокі жінки-перекупки, і стояли перед своїми кущами бородаті крамарі і гортанними голосами щось верещали, і вискалювали білі, лискучі зуби цигани, помахуючи і цвьохаючи батогами, — отут і блукали, згубивши одне одного, мати й батько Юстинині: мати наглянула в крамаря лискучу тканину й ходила довкола, відходячи й повертаючись, а крамар дивився на неї, прискаливши хитро одне око, але не хапав її за одежу і не закликав, знав-бо, що ніде та жіночка не дінеться. Батько ж
Юстинин у цей час стояв біля розкладеного струменту: молотків, терпугів, кліщів, стругів, рашпелів, рубанців, пилок та пилочок — і все оте приціночно роззирав. Отож ніхто там, у Юстининому дворі, не завадив Басілеї, а вона взяла із Юстининих рук горнятко, повне іскристої, свіжої й солодкої води, й помаленьку її пила, а пес Юстинин усе ще лежав у її ногах, завернувши голову і заворожено на Анадіомену дивлячись.
— Може, пані притомилися, посидьте в садку або зайдіть до хати, — люб’язно припросила Юстина, бо годиться подорожнього гостити й припрошувати, а ще й таку дивну й чудовну гостю.
І вони сіли в садку, в якому наливалися соком груші, яблука, та сливи, та вишні, а вишні вже й червоніли трохи, прийшов туди до них і пес, ліг біля Арейї і поклав, як цілком переможений, їй на передки чобіт писка (я ж стояв на зруйнованій башті і дивився вже на іншу красу: жіночу й дівочу, Пелагії і Юстини, в житті не бачив гарніших, і мені тихо грало у грудях серце, і так якось тепло стало на душі, і таке в мені творилося, що не дивувався: все чітко бачу, хоч і далеке, все чітко чую, хоч також далеке. А може, подумав я, вигадую все це?).
— Така ти гарна, дівчино, — сказала Астарта. — Мабуть, маєш хлопця і любиш його?
— Не маю хлопця, — сухо сказала Юстина, — та й не хочу мати, бо прирікла себе бути нареченою Христовою. Лазить тут довкола мене один пес шолудивий, але не треба він мені.
— Чому зневажаєш псів? — спитала Нікефорос. — Чи ж вони не твар Божа?
При цьому Юстинин пес у ногах Таласії пискнув, заворушився і сердечно поцілував їй чобітка.
— Це так, до слова, — всміхнулася Юстина. — Свого пса я люблю.
— Чому ж не полюбиш того, хто спалюється тобою, снить тобою і хоче порядно взяти тебе собі в жінки? Чи ж такий лихий він, чи ж неладний і негарний?
— Не лихий він і не поганий, але не для нього я себе призначила, — сухо сказала Юстина.
— Поглянь навколо, — сказала Басілея, — чи ж люди не як ці яблуні, і грушні, і сливи, і вишні — не мають того ж призначення: народити плід для життя і вічності з сімені свого?
І коли вона це сказала, все плідне у тому садку стрепенулося, а вишні ще більше зачервонішали, хоча ще їм і не пора.
— Зарік узяла прожити вік свій у тілесній чистоті, — мовила холодно Юстина, і її личко стало строге, аж зменшилося на ньому природної краси.
— Яке воздаяння за прожиття в чесному шлюбі, всім відомо: заведете дім і родину, працюватимете, як велів Господь, у поті чола свого, трудом та любов’ю утверджуючи доброздання цього світу. Яке ж воздаяння, дівчино Юстино, буде від безплідності твоєї? Чому смерті тілесної прагнеш?
— Велике й невимовне воздаяння, — палко сказала Юстина. — Тим, що живуть у невинності тілесній (і чудо це велике, що люди про такий великий скарб чистоти ангельської не дбають нітрохи, а до гріха тілесного рвуться), приготоване Царство Небесне.