Стосовно термінів, як бачимо, було: упродовж року – і крапка. По-більшовицьки, звичайно. Одначе що ж маємо сьогодні? У 1999 році минає вже десятиріччя Закону про мови. За такий час, либонь, і каміння могло б заговорити по-українськи. Наш же вельми масовий чиновник усе її вчить, усе, сердешний, вчить, ну, просто вже замордувався у тій науці, і все приказує: не поспішати, не форсувати, не дражнити, не силувати і т. д., і т. п. І хто кого звільняв зі служби за незнання державної мови, як то вимагалося у 20-і роки, за невідповідність стосовно цього кваліфікаційним вимогам, зрештою – за невиконання Закону?
І ще багато чого можемо вичитати з документів, які я згадую. Наприклад: "Визнати за необхідне дотацію для українізації видань". (Чи має її сьогодні додушена українська преса?). Поставити питання перед союзним центром "про перекидання на Україну осіб з теренів Союзу, що володіють українською мовою". ( А які маємо тепер проблеми з поверненням в Україну тих українців, які рвуться сюди з-поза уралів та з сибірів, куди масово забралися не зі своєї волі?". Або: вжити заходів, аби література українською мовою надсилалася у військові частини, розміщені за межами України. (А як з українськими виданнями сьогодні в нашій і надалі зросійщеній армії, що дисклокована вже виключно в Україні?). "Переглянути програми радпартшкіл і шкіл політграмоти для збільшення кількості годин на українознавство (…) Організувати для керівних членів партії підвищеного типу курси українознавства". (Як не згадати тут майже натуральний бій, що його в наші дні доводиться витримувати з приводу українознавства як методологічної бази освіти і як окремого предмету!).
Чітко було здекретовано у тих роках і про створення масових курсів для вивчення української мови – як короткотривалих (тримісячних), так і довготривалих (дев’ятимісячних), і про комісії – раднаркомівську, губернські й окружні – для перевірки ходу українізації. Головне ж – з вартою заздрощів ясністю було сформульовано в одній з постанов мету усіх цих скеровуваних зверху й контрольованих заходів: "Забезпечити українській мові місце, що відповідає чисельності й питомій вазі українського народу на території УРСР".
Ще раз підкреслюю: істинна ціна (й мета) більшовицької українізації у 20-х рр. сьогодні нам відома. Та незважаючи на це, насторожує, тривожить ось що: на всі процитовані вище формулювання (і дії) спромагався маріонетковий режим в Україні за обставин імперсько-більшовицького панування. Чому ж на них не спромагається верхівка вже незалежної Української держави? Чому рівень вимогливості стосовно впровадження української мови з боку тодішніх посадовців – вірних пахолків Москви був все ж незмірно вищим, аніж сьогодні з боку наших вже ніби цілковито самостійних державців? Чому ще ані один наш найвищепосадовець не виявив тієї твердості у потребі повносилого утвердження української мови, яка характеризувала у 20-і роки навіть окремих діячів з московського олімпу? І чим, зрештою, пояснити те, що державна влада незалежної України ще й досі не спромоглася повернути ті мовні набутки, яких було досягнуто в ті роки в колоніально залежній Україні, в тій, до речі, Україні, якій вже в 1924 році московський центр виділяв з союзного бюджету суму, що дорівнювала лише п’ятнадцяти відсоткам від річного бюджету Москви?
Чому, чому?.. Відповідь на ці запитання, гадаю, конче приведе до висновку: між тим, що маємо сьогодні, і тим, чого ми хочемо, дистанція просто приголомшлива. Тяжка і , мусимо це усвідомлювати, тривала боротьба за українську Україну в нас, українців, ще попереду. Не запізнімося, патріоти, з її наступальним розгортанням.
20. Покоління з нездорового сімені
З усього того, про що вже йшла мова, не можна не зробити висновок: : майбутнє України навпрямки залежить від якості нового покоління (нових поколінь) її громадян.
Нам, нинішнім, нам, старшим, Божий Промисел та Божа Воля дарували унікальний національно-випростовувальний шанс – відновити свою державність, відчути втіху та щастя прилучення до української державницької традиції, найяскравішими, найпривабливішими спалахами у якій сяють: могутня середньовічна українська держава Київська Русь, яка, як з гордістю писав у ХІ ст. у "Слові про Закон і Благодать" перший митрополит із русичів-українців Іларіон, була "знана та чута в усіх кінцях землі", далі – козацька республіка доби Богдана Хмельницького, ще далі – короткочасна і яскраво-трагічна, одначе найближча до нас у часі і тому така, що особливо голосно до нас промовляє, доба Української Народної Республіки, потоплення якої за наказом Леніна московським більшовизмом у крові сотень тисяч українських патріотів ніколи цій орді не може бути прощено.
І ось у 1991 році – знову усміх Долі, знову найдорогоцінніший результат національно-визвольних змагань, які – будьмо свідомі цього – ніколи в нас не припинялися: наша державна Воля, наша Незалежність. Живемо у бентежно-хвилюючі миті нашої тисячолітньої історії. Одначе – які ж вони водночас тремткі, крихкі, які тривожні! Як часто відвідує нас настрій "з журбою радість обнялась", як часто маємо відчуття якоїсь нетривкості, непевності, і надто з того приводу, що ще не взято у нас твердий та послідовний державний курс на побудову не просто України, але української України.
Натомість – безкарність у діях – антидержавних шабашах численної саранчі – "п’ятої колони", повсякчасні намагання і так, й інакше причепити нас до державного воза "старшого брата". І триває розкрадання, вимивання за межі України нашого національного добра, і заволодівають чужинці нашим добром і тут, в Україні, і відбувається – який це парадокс! – подальше зросійщення, і загалом – ми є свідками просто злочинно-байдужого ставлення до питань національної безпеки України. І то в різних і різних сферах, як мовиться, на кожному кроці, на різних щаблях влади, де часто-густо кермують нами не стійкі й безкомпромісні державні мужі-патріоти, а тимчасовці.
А відтак і те враження, що його нерідко маємо. Враження, що маємо державну волю, але воля та – непевна.
Ну, зрозуміло, що пояснення такої ситуації мусить бути точнішим. Навіть бо Президент висловився: "Програємо вибори – програємо Державу". Маємо ситуацію незавершеної національної революції, яка постійно зазнає різного роду гальмувань та уповільнень, а на даний час її характеризує різкий спад.