Так саме був об’єктивний С. Єфремов і в своїх записах про ставлення до українізації ряду керівників тогочасного СРСР. Наприклад, розуміючи, що все те – тільки тактика, він згадує про відомий виступ М. Бухаріна, спрямований проти повороту назад в українізації (мовляв, то означало б "сослужить кое-какую службишку Пилсудскому"). А вже реакцію наркома освіти А. Луначарського на скаргу (з приводу українізації) групи вчителів-росіян з Харкова він розцінив і загалом як повчальну. Луначарський, нотував С. Єфремов 4 листопада 1925 р., "заяву взяв і сказав, що відповідь дасть публічно. І справді, на зборах учительської спілки виступив з промовою, а в ній зазначив, що українізація мусить бути, що це основа розвитку української культури, що всі, хто на Україні живе, повинні знати мову українського народу." "Хто ж не хоче вчитися – хай їде з України: ми знайдемо усім таким місце й роботу у Великоросії". Така відповідь учителів-русопетів мало потішила".
Як добре було б, прокоментую і ці рядки С. Єфремова, щоби бодай крихту розважливості А. Луначарського, що приїздив тоді з Москви до Харкова, мав, скажімо, нинішній мер Москви Ю. Лужков, котрий у черговий раз прокричав у Севастополі, а згодом і в Раді Федерації про "угрозу насильственной украинизации" та про "вытеснение русского языка в городе русской славы даже в вывесках на улицах". Між іншим, трапилося мені побувати в Севастополі буквально через кілька днів після цього вояжу Лужкова, і я старанно роздивлявся: ну що в зовнішньому оформленні міста могло великодержавника обурити? Та ні, як і в "прежние времена", все-все тут по-російськи. Хоча ось виявляю винятки: "Генеральная прокуратура". а з протилежного боку дверей – "Генеральна прокуратура". Або два рекламні щити: на одному по-українськи щось на зразок "робимо сучасні зачіски для пань та панів", на другому – "конкурс українських горілок".
То може це обурило господіна Лужкова? І чи не соромно йому мусило б бути хоча б перед інтелігентом А. Луначарським, хай і не був, далеко не був він таким однозначним у ставленні до України, як то випливає з випадку, що про нього згадано.
Втім, як знаємо, іспиту на істинно інтернаціоналістські почуття до України не витримували й не витримують і таки освічені люди, у зв’язку з чим варто навести запис С. Єфремова з приводу відомого демаршу супроти України, вчиненого у 1926 році Максимом Горьким, який свого часу тепло ставився до М. Коцюбинського та й загалом мав сентимент до України – виключно як до Малоросії. Тепер же, нотував С. Єфремов, "заговорив наш Горький, як говорив колись Струве. Видно, шага ламаного не варта була ота його маленька ласка, що її кидав він колись українцям, коли не витримала навіть такої легенької проби, як ота славнозвісна українізація. Видко, й справді нема у нас приятелів серед великоросів, ображених у своєму почутті розвінчаних "хозяинов земли русской от Карпат и до Камчатки". І далі: "Можна було висловлювати іноді спочуття, коли воно ні до чого не зобов’язувало. А прийшли часи, щоб те спочуття в діло перетворити, – і почулися прокльони, вигуки злоби й фарисейського вболівання за культуру, якої ніхто й пальцем не чіпає, але яку тільки ставлять на своє місце і обмежують у праві жити розкішним паразитом на чужому місці (…) Що ж: ще від одного "приятеля" науку маємо".
Ех, наївні ми, певне, люди, братове українці: багатьом з нас здається, що, вдумавшись у ці виділені мною слова, немало хто з тих, хто вимагає сьогодні в Україні надання статусу державної чи офіційної російській мові, мусив би просто присоромитись. Може, навіть і ті з депутатів, котрі, всупереч тому, що етнічні українці рішуче в Україні переважають, знову й знову стрясають стінами парламенту: мовляв, нас 30 мільйонів, давайте нам "русский как государственный"… На жаль, з-поміж неукраїнців луначарські нині майже вивелись.
Зовсім зрозуміло, що україноненависницьким вимогам мусила б протистояти державна влада. Та чи протистоїть насправді? І чи не більше потурає зросійщувачам, аніж їх погамовує?
Я невипадково зробив цей екскурс у 20-і роки. Бо ж ось що цікаво: незважаючи на те, що українізація у ті роки мала фарисейський характер, воля владних чинників у її забезпеченні відчувалась твердо. Українізацію тоді не просто проголосили – її робили, її спрямовували, її – і це особливо важливо – вимагали, її контролювали на всіх партійно-державних рівнях. І дарма, що тьотя Мотя – персонаж згаданої п’єси М. Куліша – обурено заявляла, що "лучше быть изнасилованной, чем украинизированной", загальнодержавні вимоги доходили й до неї, і вона мусила на них зважати.
З цього погляду особливо цікаві декрети Раднаркому, протоколи та резолюції засідань ЦК КПБ(у), що їх розшукав у архівах та опублікував (газ. "Освіта", 16 – 23 вересня 1998 р.) знаний наш історик В. Сергійчук. Підписані вони тодішніми керівниками партії та уряду України – одним з катів України Л.Кагановичем, Х. Раковським, В. Затонським та ін.
Усе то – чужі українству, ба й одіозні особи, одначе варто вчитатися, як чітко вони визначали завдання для всіх партійних і радянських органів у справі українізації. Наприклад: треба "виходити не з принципу формальної рівності, а фактичної рівності націй, що, природньо, має привести до того, щоб поставити українську мову в деяке привілейоване становище".
Запитаймо один в одного: чи хто чув сьогодні з вуст високопосадовців про оце бодай "деяке привілейоване становище" української мови?
Або ж вчитаймося у те, як було сформульовано вимогу до державних службовців: "Ті, що знають українську мову, зобов’язані нею користуватися".
Чи хто чув, знову варто запитати, щоб ця вимога була бодай вже продубльована в наші дні? Здебільшого бо наш чиновник мову таки знає, та, беручи приклад з начальника, часто нею не користується чи майже не користується.
А ось які вимоги адресувалися тим, хто українською мовою не володів: "Службовці повинні вивчити українську мову упродовж року". "Особи, що не вивчили української мови у відведений для цього термін, підлягають безобмовному звільненню з державної служби. Звільнений не може бути прийнятий у жоден з державних органів без знання української мови". "Тих службовців, що злісно чинять опір (українізації.— А.П.), звільняти без вихідної допомоги". "Ті, що звільняються за незнання української мови, можуть бути знову прийняті на службу лише після того, як вони достатньо освоять українську мову". "З введенням у дію цього декрету (…) ніхто з громадян не може бути прийнятий на службу в державний заклад". Поодинокі винятки цитованим декретом, щоправда, допускалися, одначе лише для особливо кваліфікованих осіб і лише на підставі постанови Раднаркому.