І тут знову і знову вчувається мені стереотипна, обкатана відповідь: мовляв, ну що зробиш? – нема коштів… І я не сумніваюся, що це – правда, хоча точно знаю, що нема їх у натурі, але не в резервах, і то, звісно, не моє завдання підказувати, де їх взяти, аби освіта, наука, культура підтримувалися б хоч частково на цивілізованому рівні.
І все ж від кількох запитань з цього приводу утриматися важко. Нема коштів – а що вже перестали справлятися за копійки в інші країни наш метал, худоба, інші національні багатства? Що – вже справедливо вирішене питання про транзитні перевезення територією України? І питання так званих боргів вже вирішене, і не раз порушуване питання про потребу запровадження одновідсоткового податку на розвиток освіти вже зреалізоване? І вже розв’язана, як слід, та проблема, що якщо держава не в змозі допомогти, то нехай би своєю податковою системою вона хоча б не заважала навчальним та культурним закладам самих себе підтримувати у спосіб різних підробітків? Вже не кажу про заслін крадійству, мафіозності, який держава, нарешті, мусить виставити.
Та, здається, і до цього роду підказок, як і до тих скриків, що їх чути по всій Україні, і до їхніх фатальних наслідків, що заявили про себе вже сьогодні, владні структури лишаються незворушними.
Що – може, ми чули про загальноурядовий шок з того приводу, що близько півтисячі шкіл в Україні загалом вчасно не розпочали 1996/97 навчальний рік, а 1 вересня 1998 року не пролунав шкільний дзвоник у 476 школах? Може, потрактовуються як явище загальнодержавної, загальнонаціональної небезпеки перманентні освітянські страйки, які відколи вже не припиняються? Чи, може, то вже набутий синдром, загартований імунітет цієї незворушності?
Мабуть, що так. Якби було інакше, то чи й могла б з’явитися на світ бодай сумнозвісна постанова Кабінету Міністрів за номером 1033 (цей зловісний номер назве сьогодні з пам’яті кожен освітянин, а ще недавно хіба знав він номери урядових документів?), яка силкується – і то вже вкотре! – латати державний бюджет саме за рахунок традиційно найтерплячіших та найзастраханіших, тобто за рахунок освітян? Фактично вона санкціонувала процес масових звільнень педагогів, в тому числі і з вищої школи, відкрила шлях до того, що не вдалося довершити в добу "геніальної" хрущовської ідеї про так звані неперспективні села з їх малокомплектними школами.
І це хтось вірив би, що існуватиме село, коли не існуватиме школа? Не усвідомлює, що немає школи – нема й села? І це щось засвоєно з уроків недавніх ще часів? Такий на практиці сенс заходів щодо зростання наповнюваності класів (хоча б і до 45 /!/ учнів), збільшення педагогічного навантаження.
Часто погукують: виживай, освіто, сама на себе вчися заробляти! А водночас не то зароблені кошти, а й навіть благодійні пожертви на освіту віднедавна обкладаються драконівським податком. Заклинають: "Духовної кризи в нас нема!", а насправді – хіба те, про що мовиться, не є винищуванням, не є вирубуванням самих підвалин національної духовності?
До речі, саме в цій найбільш принциповій точці очолюване мною Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Григорія Ващенка не може не мати посутньої незгоди і з позицією міністерства освіти. Так, це правда, власної каси міністерство не має, і, власне, саме воно постійно перебуває у принизливій ролі прохача, котрий з простягнутою рукою навідує кабмінівські та мінфінівські кабінети: мовляв, дайте на освіту… І все ж йдеться саме про незгоду, оскільки, піднявшись на сходинку елементарної самоповаги, міністерство мусило б взяти на себе роль бодай морального захисника інтересів наших освітян, обстоювача щонайжиттєвіших потреб галузі, діючи за принципом: ліпше будь-що, аніж безчестя, аніж зневага з боку педагогічної громадськості.
Натомість бачимо інше: орган, що мусив би стояти на сторожі інтересів галузі, сам (так виходить) підкидає варіанти, де б ще можна було скубнути освіту, де ще можна увірвати. І вже, власне, по тому, власне, з подачі цього органу, й з’являються вбивчі для освіти документи.
Не може не шокувати, як можуть навіть обговорюватися у найвищому освітянському штабі такі речі, як, наприклад, скорочення кількох десятків тисяч вчительських ставок за рахунок збільшення наповнюваності класів (усього, як прозвучало одного разу на колегії міністерства, це могло б дати економію в 30 тисяч ставок). Або – відміна поділу на групи у вищих навчальних закладах для виконання практичних і лабораторних робіт. Або – зведення учнів кількох різних класів до однієї класної кімнати. Дебати довкола зловісних цих прожектів будь-де можливі, та чи в міносвіті?
Ось стверджують, що ту ж постанову №1033 міністерство освіти не візувало. Але хіба не передував їй наказ по міністерству № 266 від 9.08. 1996 р., за яким з планів загальносвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття і консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. (До речі, зверніть увагу, що саме виявилося масово скороченим на місцях з вибіркового компоненту, – українознавство). Так саме був і документ про зростання наповнюваності класів, про педагогічне навантаження у вищій школі. І навіть якщо все це – наслідок "викручування рук", то як не сконстатувати: хрускоту суглобів ніхто не чув.
Є, гадаю, шанс і є ще, можливо, якийсь час, аби відповідні структури задумалися над цими речами, а поки що, як можемо не дійти щонайпершого висновку: найосновніше, що нам треба зреформувати в освіті, це – зреформувати саме ставлення держави до освіти. Адже з якого боку не підходь, на сьогодні воно нецивілізоване, неуцьке, часто розбійницьке. Із таким ставленням до освіти повноцінну Українську державу ми не збудуємо й у світове та європейське товариства не увійдемо.
Не зайве, до речі, нагадати, що в 1983 році американські вчені підготували для Конгресу цієї країни доповідь під назвою Нація в небезпеці, необхідність реформи освіти, де забили найбільшу тривогу з приводу відставання освіти. І небезрезультатно: вже через два роки, в 1985-му, витрати на освіту склали 12% національного доходу США, у той час, як складали у 50-х рр. лише 4%.