Ситуацію з "українізацією" в Запоріжжі аналізує пенсіонер С. Рев’якін. Насправді, пише він, "у нашому краї рідна мова животіє на правах сироти і не є в силах протистояти російськомовному засиллю після проголошення України незалежною державою. Якщо, скажімо, до 1991 року в нашій області було всього 3 обласні газети і з них лише одна була російськомовною, то зараз цих газет, певно, зо три десятки і з них лише одна "Запорізька правда" українська. Одначе активніше, аніж ця газета, провадить українську позицію "Запорізька січ", яка з різних причин друкує свої матеріали також і російською мовою. А ось школи. Їх у Запоріжжі більше ста, і значна частина їх проголошені українськими, але ж насправді це – чистісінький самообман, брехня, хіба що це для звіту перед глухим і сліпим міністерством освіти. Насправді в наших школах процвітає російська мова. Ось хоч би середня школа ім. Т. Шевченка, куди ходить моя внучка. А що там українського? А нічого. Учителі говорять по-російськи не тільки на перервах, але і на уроках; російську мову, замість з 5-го класу, увели тут примусово, причому за плату, вже з 2-го класу. А ось книжкова торгівля. Такого навалу російських книжок не було, мабуть, ні за царя, ні за комуністичних можновладців… Телебачення. До 1991 року було у Запоріжжі всього дві програми, одна – українська, друга – російська. Тепер же маємо 8 програм, на яких зранку й до пізньої ночі в основному чуєш лише російську мову. Не можна не помітити, що майже всі передачі для дітей, як і всі дитячі книжки, – на російській мові. Хіба все це не є спланованою акцією проти української нації? Так саме першими порушниками статей Конституції про мову є правоохоронні органи – суд, міліція, прокуратура.
Коротко сказавши, – підсумовує п. Рев’якін, – російська мова у Запоріжжі богує. А відтак українська мова та культура потребують реальної, а не словесної підтримки. Вони бо перебувають сьогодні у такому заперті, що з нього їм, бідолашнім, без активної протидії російськомовній облозі просто не вибратися на простір волі і життя".
Аналогічно відтворює національно-мовну атмосферу в Запоріжжі й житель цього міста Д. Манойло: "Ми боїмося говорити по-українськи на роботі, на вулиці, в транспорті, бо часто чуємо насмішку, а то й погрози. Від українського слова його ворогам перекошує рот, у злобі вони кривляться, ніби вхопили чогось гіркого. Кому ще писати? Як боротись, коли часто відчуваєш себе наодинці, коли народ спеціально доведений до такого стану, що йому не до мови?" Слушно вважає Д. Манойло, що ситуація з мовою зайшла так далеко, що для її виправлення у тому ж Запоріжжі потрібні радикальні заходи, як-от безплатне розповсюдження періодики, встановлення вищої платні педагогам, що викладають українською мовою, оформлення великої кількості газетних стендів в людних місцях, відновлення оглядів патріотичних українських газет по радіо і т. п.
З найбільшим болем пише про те, що "ми, українці, через шість років незалежності нашої держави почуваємо себе, як індіанці в резервації", і М. Олійник з цього ж міста. Це йому тим більше боляче, що він пам’ятає: "В часі мого дитинства у післявоєнному Запоріжжі майже всі говорили українською мовою. Але вже через 10 – 15 років ситуація змінилася: на заводи почали їхати з усього Союзу у той час, як наших безпашпортних селян сюди не пускали. Так і сформували тут "русскоязычное население. Хоча я зазначу, що коли керівництво міста Запоріжжя та керівники райцентрів послуговуються російською мовою, то це обурює не тільки українців, але й частину свідомих російськомовних громадян, котрі вбачають у цьому фактові грубий натяк на їхню інтелектуальну неспроможність розуміти українську мову, або ж натяк на другорозрядність цієї мови. Фактично мова йде про примітивне загравання з малосвідомими елементами, які ненавидять все українське і хотіли б бачити наш козацький край провінційною околицею новітньої Російської імперії".
З гіркою іронією пише М. Олійник ще й таке: " Чув я, що в Німеччині, як і у Франції, державні службовці двічі на тиждень спілкуються мовою своїх сусідів. То чи не доцільним було б зобов’язати українських державних службовців хоч один день на тиждень спілкуватися державною мвою? Я впевнений, що саме державні установи та державні посадові особи повинні відіграти головну роль у припиненні процесу зросійщення українського народу".
Те ж у Херсоні. "Як же недалеко відійшли ми від часу, за якого: сказав одне слово по-українськи в публічному місці – ти націоналіст, сказав два слова – буржуазний націоналіст, а якщо три – бандерівець! – пише з цього міста Л. Васильєв. – Нема в нас фактично ні української періодики, ні української книжки, а в українській школі, де вчиться моя внучка, для недавнього святкового концерту було відібрано вчителькою гімн Росії та патріотичні пісні про Росію і Москву. "Це тому, – пояснила вчителька, – що діти краще знають російську мову, та й загалом у них стосовно цього нема проблем". Ох, – завершує свого листа Л. Васильєв, – у мене також нема жодних проблем зі знанням російської мови, тим більше, що окрім неї, я знаю ще три. Одначе є проблеми, пов’язані з людською, національною гідністю, яку наша, але ще не своя держава ображає на кожному кроці".
З особливим болем читаю листи, що надходять з Криму. З. Шаргородська (Сімферополь): "У нас українці і сьогодні говорять пошепки, щоб, не дай Боже, не почули росіяни. Нас тут принижують, вважають людьми нижчого сорту. Мій чоловік якось сказав в українській вимові слово "мед", то його й прозвали Медом. Сестра ж, зайшовши на молокозавод, сказала: "Тут, як в Америці", то до неї і приклеїли – Америця. Нас дразнять, зневажають, і тому зі сльозами на очах я ловлю ваші передачі". М. Джулинський (м. Саки): "Живу в осиному гнізді найсконцентрованішого російського шовінізму, де все українське охаюється, де у відповідь на українське слово враз почуєш: "Бандеровец". Невже ж щоб стати українцем, треба погнити в казематах, як Шевченко або Стус? Чи в тюрмах і гулагах, як Лук’яненко чи Чорновіл? Хто ж ми є і де це живемо? Та ні – ще не були ми і ще не є державою, ми лише уламок колишньої імперії".