Дніпропетровськ, Т.Красинська: "У нашому місті не відчувається, що українська мова – державна. На 95% по-російськи працюють радіо і телебачення. 95% видань у книжковій торгівлі – по-російськи. Навіть вітальні листівки – і ті по-російськи. Та й навіть ковбаса у крамницях – советская, московская, останкинская, тамбовская, русская. У відповідь же на зауваження, що в нас рублів нема, а є гривні, ви можете почути: "Ладно уж, хохлацкая покупательница, – давай свои гривны, но вскоре ты обменяешь свои вонючие гривны на чистые рубли".
А наша преса? – "Днепр вечерний", "Днепровская панорама", "Теленеделя", "Днепровская неделя", "Волшебная шкатулка"… А викладання, особливо в ПТУ та вузах? – також на 95% по-російськи. Деякі документи держадміністрації – 10% – видаються українською мовою, решта – по-російськи. Вам навіть можуть заявити, як то мені одного разу заявили, що "если вы пришли в государственное учреждение, то для ускорения вашего вопроса будьте любезны использовать русский. Иначе мы покажем, кто здесь истинный хозяин – Шевченка ваш или мы". І навіть з приводу санкціонованої Президентом акції "Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову" , про яку, ви, відбиваючись, згадаєте, вам роз’яснять: "Если хохлам это надо, пусть и передают свою мову один другому в собственных квартирах, а мы, русскоязычные, перепрофилироваться на ваш идиотизм под названием "украинизация" не собираемся"…
Є в мене запитання: якщо і чиновники і , наприклад, викладацька інтелігенція хочуть працювати лише в російськомовному режимі, то чому вони вимагають зарплатні від українського уряду, а не від російського? Чому? Чому український державний бюджет мусить витрачатися на тих службовців, які зневажають українську мову і саму державу?
Я особисто вважаю, що Україна – держава не лише для того, щоби російськомовні громадяни мали лише права; мусять вони дотримуватися й обов’язків, найперше конституційних, в т. ч. і в ставленні до державної мови. Бо не для того ж ми будуємо Україну, щоб одна національна меншина жила та правила за рахунок корінної, переважаючої нації. Отак повсякчас і гадаєш думку: де ми живемо – чи то в Україні, чи в Росії? Нібито в Україні…"
Ще листи з Дніпропетровська та області. Я. Невмивака: "Чужі нам люди, чужою мовою трощать у нас все українське. Наш гострий тризуб застряв у їхніх горлах". А. Харченко, яка, бувши донедавна російськомовною, гнівно запитує: "То яка ж це в нас "українізація", якщо, прокинувшись на 61-му році життя українкою, я не можу вільно купити у нашому місті ні української книги, ні українського календаря? І хто ж тоді насправді "притесняется", коли й досі нас, українців, топчуть брудними лаптями!" С. Погуца з м. Жовті Води: "Обійдіть наше місто удень зі свічкою – й українською мовою книжки не купите. "Не присилають нам", – така відповідь. Живемо, отже, у шкурі безмовних рабів, хоча, здається, що, крім України, рабів у світі вже ніде нема". "У нас, у Кривому Розі, – пише В. Гудзь, – "наче не Україна, а Росія. Всі газети російською, хіба що одненький "Червоний гірник", та й то наполовину він російський. Навіть "Урядовий кур’єр" та "Голос України" не можна купити". "Україноненависництво активізувалось, – додає Т. Легедзовська-Хижняк з цього ж міста, – нас ненавидять, дихають такою отрутою, що аж жовч тече з рота, ще й запевняють: "Еще мало вас прикрутили. Вот прикрутят – бегом побежите к Москве". А як я скажу, що то 1 січня 1991 р. саме Москва забрала в нас ощадзбереження (84, 3 млрд. крб.), то скаженіють. Скажіть, прошу, чи є в нас закон, щоб таких людей, які паплюжать нашу державність, хоч налякати якоюсь статею, хоч рота закрити, бо іншого не розуміють?". Б. Рева, знову Кривий Ріг: "Якби вам довелося зайти у наш міськвиконком… Мені здається, що простіше почути українську мову на Красній площі в Москві, ніж тут, та і в інших державних установах міста".
А ось який лист з Дніпропетровська від п. Чародієвої (як неспростовний доказ, що і в цих областях України люди мають думку, яка аж ніяк не збігається з тією, що її дотримуються діячі на взір добре пам’ятного – пригадуєте? – депутата Чародєєва): "Своєю передачею Ви трохи підлікували мене. Бо немає вже ні сил, ні здоров’я. А весь час тільки тлієш тут, у Дніпропетровську, за загубленими найбільшими цінностями: родом, мовою. Чи вистоїть Україна? Чому ми, українці, такі недружні, такі роз’єднані? Чому підприємець-українець скорше фінансує Аллу Пугачову, аніж дасть гроші на україномовний фільм або українську газету? Повчитись би нам у тих же росіян, які досить дружно підтримують те, що стосується їхньої нації, за принципом "своя рубашка ближе к телу". А в нас який нерідко принцип ? "Моя хата скраю, я нічого не знаю"? Або повчитись у євреїв. До речі, багатий єврей завжди чимось може допомогти бідному євреєві, і тому бідний єврей і не вбиває, і не палить свого багатого співплеменника, бо розуміє, що без нього він не матиме ані роботи, ні синагоги. А ми як ставимося до національного підприємництва? Усе нас накручують: пани, пани… Чи не є це одна з причин того, що переважають у нас в цій сфері русскоязычные господа, більшості з яких, як мені, здається, були роздані аванси ще при СРСР? Тому й процвітають у нас в Дніпропетровську російськомовна преса, російська освіта, російська церква..
Ось чую : "русские победили в Великой Отечественной войне". (До речі, п. Чародієва, у цьому місці вашого листа я зроблю таку вставку: втрати України у ході війни з гітлеризмом становлять 40–44 відсотки від загальних втрат СРСР, конкретніше ж – загальні втрати України складають десь 8 млн. загинулих, а загальні втрати Росії – 5-6 млн. чол. Приблизно таке ж співвідношення і матеріальних збитків, що їх зазнала у війні Україна, а саме: 42 відсотки від загальних матеріальних збитків СРСР". Потрібно нам це пам’ятати, друзі.).
Одначе повернуся до листа п. Чародієвої. Якщо, пише вона, "русские победили в Великой Отечественной войне", то за кого і за що загинув мій батько? За Росію? А у зв’язку з диким зросійщенням, яке спостерігається у Дніпропетровську, – за знищення самого свого роду? За знищення української мови?