Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба...

Сторінка 76 з 108

Погрібний Анатолій

А що незрідка почувається крикливо-впевнено, войовничо-наступально?

І ось "Братья славяне" – одне з останніх, вже дев’ятнадцяте за нумерацією число цієї восьмисторінкової газети. Зліва від заголовку – як складова частина постійної "шапки" видання – три богатирі з відомої картини В. Васнецова (що саме вони символізують у контексті газетних матеріалів, моментально здогадаєтесь), а під богатирями підписані ім’ям Т. Шевченка рядки: "Есть ли что-нибудь на свете // Радостнее братства,// Наслаждения плодами // Общего богатства?". Що це за ніколи не чута мною, фахівцем з літератури, строфа, підказав мені опісля довгих роздумів провідний наш шевченкознавець Василь Бородін: можливо, сказав він, це – недолугий російський переклад здійсненого Т. Шевченком у 1845 році переспіву "Псалмів Давидових" (за номером 132), що починається запитанням: "Чи є що краще, лучче в світі, // Як укупі жити, // З братом добрим добро певне // Познать, не ділити?" У контексті поезії періоду "трьох літ" – це один із закликів до внутрішньо-національного, міжукраїнського братолюбія /"Обніміться, брати мої, // Молю вас, благаю"/; у контексті ж згаданого видання – щонайгрубіше, найспекулятивніше гвалтування пам’яті нашого поета, оскільки те, у яку саме точку мають бити підписані ним слова, ви також моментально зрозумієте, як тільки зупините око на коронному номері першої сторінки – вірші на мотив загальновідомої української пісні "Ти ж мене підманула".

То що там вона обіцяла у четвер? Обіцяла, запевнює "братьяславянская" інтерпретація, що "знов буде СРСР". Та – намарне: "є Союз, нас в ньом /?/ нема – хай живе … Л.Д. Кучма". Прізвище Президента України аж ніяк не всує обігрується і в інших куплетах вірші. Те, що я процитував, – найбезобидніше. А можна ще ж хоч би й так: ось обіцяла вона, що "в п’ятницю ми посіємо пшеницю". А результат? – "Бач – пустії закрома. З’їв пшоно Л.Д. /…/".

Дотепно? Та ні – пошло, примітивно, бридко. І не тому, що Президента критикувати не можна – он бо й "Братья славяне" підпираються вміщеною над віршею цитатою з Конституції: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань". А тому пошло, примітивно, бридко, що це – не критика, не "вираження поглядів", це – саме найплоскіша, образлива пошлятина, витирання брудних лаптів. Л. Д. Кучма чи не Л. Д. Кучма, але ж, даруйте, це – Президент країни, на терені якої, та ще й громадянами цієї країни, і видається ця газета. Це – цивілізованість, це – свобода вислову? Як мовиться, борони нас, Боже, від такої.

О читачу! Якщо ти подумав, що це якесь суто приватне видання, типу – сам пишу, сам розмножую, ти помилився. Мають бо "Братья славяне" державне реєстраційне свідоцтво серії 275 від 9 квітня 1996 р., а видаються також у державних типографіях Рубіжного та Донецька…

Отож справа аж ніяк не в слебезуванні з приводу Президента. Разом з ним категорично не підходить газеті і сама Україна, конкретно – її державна незалежність. "Є Союз, нас в ньом /!/ нема"— це ж про що? Ні про що інше, як про Союз Росії з Білоруссю, у якому газета вбачає початок відродження нової імперії. І, до речі, аніскільки не маскує свої неоімперські устремління. Ось бо як гранично ясно висловлюється тут член президії, секретар партії Громадянський конгрес України Єлена Геллер. (До речі, якщо взяти до уваги, що в цьому ж номері виступає з заявою і голова ГКУ О. Базилюк, то партійна орієнтація "Братьев славян" цілком зрозуміла). Отже, у відповідь на запитання кореспондента, чи не виходить так, що ви кличете назад, оскільки неминучість розпаду імперій – то " один з фундаментальних законів історії", Єлена Геллер заявляє: " Я не знаю таких історичних законів. У Маркса, пригадується, нічого подібного нема". І далі: "Навіть нефахівцеві є очевидною одна річ: "імперії" – тобто великі багатонаціональні держави або союзи держав – розпадалися лише для того, щоб на їхньому місці виникали нові". З погляду Єлени Геллер, причетність ГКУ до зреалізування "євроазійської" імперії (яке колосальне відкриття! – як можна бо дізнатися, поряд з нею формуються сьогодні також "європейська" (!) та "турецька" (!) імперії) – то є причетність до зреалізування "найвірогіднішої і найрозумнішої тенденції". Україні, отже, "належить заново вибирати своє місце в світі". А де саме? Звичайно ж, у Євразії, тільки у Євразії. Україна, фарисейськи запевнює Є. Геллер, буде "цвітом Євразії", замість перебування "на задвірках Європи".

І заперечуйте ви хоч тисячу, хоч десятки тисяч разів, що Україна вже цвіла, ще і як цвіла в есесерівській Євразії – кров’ю мільйонів винищених, що своє місце, яке виборювала віками, – місце незалежної держави – вона упевнено вибрала у 1991 році, "Братья славяне" вам доводитимуть: ні, то був акт масової зради ("Отечеству изменили все"), потрібен новий Союз, он, мовляв, щодо цього і "в Армении трезвеют. А мы чего ждем?" (заголовок одного з матеріалів). Тобто – чому не з’єднуємося? Не приховується, до речі, розрахунок скористатися для пропагування неоімперської ідеї можливостями виборчої кампанії (пильні будьте, виборці!), дається впевнено-позитивна відповідь на запитання про перспективи проросійської партії в Україні. Головне – наростити сили, сформувати структури, "набрать обороты", адже "очень может быть, что наша партия оказалась в авангарде нового исторического процесса"…

Не можу я інакше це читати, як – в авангарді чергового поховання державної волі України. Ну, "наверное, вести речь об образовании единой государственности пока рановато", – виділяє газета в рамочці висловлювання голови Ради Федерації Росії Є. Строєва з приводу необхідності союзного оформлення трикутника "Україна – Білорусь – Росія" ("может быть, и Казахстан"). Треба, отже, натискувати на "единую законодательную базу", "единое экономическое пространство". А там… Це лише поки що, лише сьогодні "ранувато"…

Відтак все, ну найкатегоричніше все не підходить "братьям славянам" в Україні, а особливо українська мова, "експансія" якої на схід – "насильственная украинизация" – "на всю катушку" і використовується газетою для нагнітання антиукраїнських настроїв. То промелькне в одній з публікацій позначення "этнические малороссы", то ствердиться в іншій (хоча і в формі запитання), "как быть, если ученые (старые) утверждают, что украинского языка нет и в помине (есть рутенский, галицкий и т. д.)", то висловиться обурення з того приводу, що новопризначений прокурор Луганської області Г. Середа заявив журналістам, що на офіційному рівні він буде користуватися українською мовою, і ось вже прокурор Луганська С. Сорокін, мабуть, взявши приклад, поставив свого підписа під офіційним листом, що був написаний по-українськи. Як висновок з останнього: обласний прокурор починає свою діяльність "с дискриминации русского языка", а "кому подобное надо?" Або: " получаются одни неудобства, а ради чего?" Або – це назва ще однієї публікації, спрямованої проти державної мови (на цей раз з Харкова) – "За что нам такое наказание?"..