Це – теж офіційна статистика. Правдива. І відбиває вона стан, типовий для десятків і десятків ВНЗ на Сході, Півдні та почасти й у Центрі України, хоча, як вже згадувалось, у 26 ВНЗ лише системи міносвіти кількість студентських груп, що вчилася б по-українськи, і дорівнювала, й дорівнює нулеві.
Але у тому й полягає парадокс, що наведена на початку цієї бесіди статистика теж правдива. Інша річ, що вона – лукава, з великою хитринкою. Бо що являє собою показник, що його бере до уваги міністерство освіти, – "частка академічних груп, у яких викладання здійснюється українською мовою"? Один або два викладачі читають по-українськи – і вже можна приплюсовувати?
Саме так. Отож і приплюсовували й приплюсовують, і виходить з цього, як нам належить вірити, неабияке зростання. Насправді ж, це показник, який дозволяє ректорам (а разом з ними й міністерству) гарно припудрювати дійсний стан справ. Тож чому не вимагати іншу, надійнішу цифру, а саме: кількість викладачів, які читають свій предмет українською мовою (на даній кафедрі, на даному факультеті, по ВНЗ в цілому)? Ясна річ, окозамилювання у цьому разі мало б бути менше. Що ж до того, що воно існує, не сумніваймось – надто вже гарну школу щодо цього було пройдено ще в часи СРСР. Не вірю я, наприклад, у 100% україномовного викладання, якими хизується ректор одного з провідних ВНЗ Києва, оскільки точно знаю, що в підрозділі цього закладу, який готує міжнародників, лекції читаються переважно по-російськи. Так саме знаю й іншого досить приємного у спілкуванні київського ректора, який для звіту до міністерства подає цифру 38%, хоча його студенти стверджують: за 5 років навчання по-українськи у них було тільки два предмети – ділова українська мова та політекономія…
А окрім згаданої, є і ще одна хитринка – та, що виведений середній показник по Україні (наприклад, за профільними групами ВНЗ) цілковито маскує той факт, що її, цю середню цифру, витягують переважно ВНЗ Заходу і Центру України, тоді як частка студентських груп, що вчаться державною мовою, складала (знову офіційна статистика): у Луганській області – 6,23, Донецькій – 11,21, Запорізькій – 17,6, Миколаївській – 33,03, Дніпропетровській – 36,09, Одеській – 39,32, Херсонській – 40,56 відсотка. Непоодинокі випадки, коли дещо ніби обнадійливий показник по тій чи іншій групі ВНЗ витягують лише один або два заклади. Так, цілковито український Дрогобицький нафтово-технологічний технікум дав підстави міністерському чиновникові веселити нас певними зрушеннями у гірничій групі ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації, де всього нараховується 14 закладів. Мовляв, середній показник тут щодо українських груп – 15, 6%. Хоча насправді що це означає? Ніщо інше, як те, що в Дрогобичі по-українськи вчиться 100%, а в усіх інших – українського навчання або до якихось 10 %, або й круглий нуль.. Або й по групі технікумів хімічного профілю. Всього їх в Україні 7, а середній відсоток українських груп – 16,69% – дарував для статистики лише Калуський хіміко-технологічний технікум. У всіх інших – знову ж таки нуль…
Щодо правдивої ситуації з україномовним викладанням у десятках і десятках ВНЗ на переважаючій частині території України, то навряд чи чимось посутнім вона відрізняється від тієї, що її характеризує на прикладі свого закладу викладач Придніпровської державної академії будівництва та архітектури О. Гордієнко з Дніпропетровська. Є тут кілька груп, що оголошені україномовними. Та "хіба ж не для паперу, якщо більшість предметів читається по-російськи? А для міністерства цифру подають "справну"… Мої ж домагання, щоб стан справ відповідав статусові цих груп, розцінюються як екстремізм, як і докази, що в Ізраїлі не вчать студентів по-арабськи, арабів – на івриті, а німців – по – французьки. Опінії шарикових це не може змінити, оскільки вони мають себе за місіонерів на нашій землі. Даруйте, але я завжди в цих випадках згадую про мавпу, яка також вважала себе місіонером, бо вважала своєю місією навчити людей лазити по деревах. Думка мавпи про те, що на деревах краще, аніж на землі, правдива, але тільки для мавп… Зрештою, в Америці живе багато негрів, але ж вони не прагнуть перетворити Америку в Африку."
Але і ще деякі офіційні, близькі таки до точних цифри варто назвати: всього нині в Україні вчиться по-українськи 65% від загальної кількості учнів шкіл, а першокласників у 1997/1998-му навчальному році – 67,7 %. Отже, тим більше не може не виникнути запитання: якщо відчутно різняться між собою темпи українізування загальноосвітньої школи і ВНЗ, то як накажете здобувати вищу освіту випускникам українських шкіл? Знову, як і в часи СРСР, переучуватися по-російськи? Терпіти цей поглум вже у власній державі?
О, що то таке переучуватися, добре пам’ятаю з власної біографії, коли вже на вступному іспиті до технікуму мучився, боячись запитати екзаменатора, що то означають оті позначення в екзаменаційному білеті – "слагаемое" та "касательная". (То О. Білодід вважає, що переклад не потрібний – бачте ж бо, як "однаково" звучать відповідники до українських "доданок" і "дотична"!).
А до речі ж, мережа т. зв. технікумів і загалом ще майже не охоплена мовними вимогами – так ще тривко затримується у ній есесерівсько-російський час, так рідко порушується спокій. Якщо ж і порушується, то ось який буває ефект.
Пише В. Надєждина з м. Дебальцеве на Донеччині: "Рік тому міносвіти проводило атестацію технікуму, в якому я працюю. Готуючись до цього, керівництво технікуму змусило нас перекласти українською мовою навчальні програми, плани, іншу документацію, запровадило навіть читання українською кількох дисциплін, до чого цілком нормально поставились студенти. Одначе як тільки переконалося, що комісія з Києва й уваги на ці старання не звернула, враз дало повний відбій. Нині про ту "українізацію" згадують лише зі сміхом та зневагою. То скажіть – якщо готувалися, а потім поставили хрест, то на кому тут лежить провина? Я думаю, що передовсім на антиукраїнському Києві, безпринципному, безалаберному, який не хоче і не вміє поставити чіткі вимоги стосовно мовного законодавства".