Такою була ситуація вже кілька років тому. І засвідчувала вона єдине: переважна більшість росіян вже тоді проймалася розумінням, що державну мову треба знати, що в найбрутальніше поросійщеній Україні навіть смішно говорити про загрозу втрати росіянами своєї мовної ідентичності. Де вже й говорити, коли й українці знатимуть російську мову як мінімум з запасом на все третє тисячоліття – навіть і в тому випадку, коли б вона спеціально в школі не вивчалася. Он бо, за всієї своєї принципової неправоти, і професор Білодід стверджує: "І перекладачі не потрібні. Росіяни вільно читають в оригіналі Шевченка, українці – Пушкіна". Ну, якщо вже ось так вільно (чому ж тільки одна з поширених серед росіян фраз звучить: "Я по-украински не понимаю"?), то чого й нарікати, що частина дітей росіян вчиться в українських школах? Такий їхній та їхніх батьків власний, не насилуваний вибір, і Українська держава має всі підстави відзначати це з вдячністю.
Так саме навіщо нарікати, що на сьогодні, згідно з розробленим мною свого часу інструктивним листом міністерства освіти за №1/9-11 від 28 січня 1993 року "Про вивчення мов та літератур у навчальних закладах України", вивчення російської мови в українських школах не є обов’язковим? Певні сили, як відомо, обстоюють саме обов’язковість. Але ж не лукавте, шановні: подібні наполягання – не зі сфери культури. То – стовідсоткова, лише задрапована під культуру політика, мета якої – знову повернути в Україну есесерівські порядки, не дозволити їй культурно, мовно й політично випростатися. Не випадково ж шовіністично-яничарські сили так вражаються та шумлять з приводу того факту, що ось уже впродовж кількох років російська література вивчається в українських школах в курсі зарубіжної. (Між іншим, в обсязі, що десь у п’ять разів перевищує той, який відводиться на такі ніби ж теж великі літератури, як німецька чи французька). То ж у якому курсі вона має бути, милі господа? Що – ви категорично не в змозі проковтнути те, що з 1991 року Росія стала стосовно України зарубіжжям? Як мовиться, дасть Бог розуму та часу – звикнете.
Стосовно ж мережі навчальних закладів за мовами навчання, то красномовним видається мені такий факт: зо два роки тому "озабоченностью" з приводу "ущемлення" прав етнічних росіян у місті Рівному перейнявся представник дипломатичного корпусу Російської Федерації в Україні, пильно зацікавившись: чи є в цьому місті ті, що хотіли б піти до російського першого класу? Що ж, таких було знайдено – аж тринадцять осіб! Та здебільшого, як повідомила преса, батьки їхні виявилися представниками… кавказьких національностей. Після упевнення у цьому "озабоченность" російського консула зникла…
Або й інший приклад – ситуація у Хмельницькому, де я побував на змістовній конференції з питань розвитку національної освіти. Запам’яталося зізнання завідувача міським відділом освіти п. В. Козубняка: "Зі труднощами змогли відкрити в цьому навчальному році один російський перший клас, але побоююся, що з часом він "розсмокчеться". Як саме? А з часом можуть побігти ті діти один по одному в українські школи".
Отже, ті, котрі "обеспокоены", що накажете робити? Не дозволяти, не пускати? Примусово віддавати російську дітвору у згаданих містах до російських шкіл?
От вам і "насильственная украинизация", якої насправді нема в Україні ані сліду. Відбувається у столиці та на захід від неї закономірний, продиктований самою логікою існування України як незалежної держави освітньо-мовний процес, й шовіністично-яничарські спекуляції довкола нього мусять викликати лише огиду. Саме цього роду "обеспокоенность" і могла б бути виправдана.
А загалом зовсім супротивних, давно очікуваних українською громадськістю напрямків державорозбудовчої стурбованості головного штабу освіти в Україні можемо назвати тут немало. Хтось забув, куди належить спрямовувати енергію найбільшої стурбованості? Що ж, варто зайвий раз нагадувати.
Наприклад, до усе ще кричущої невідповідності мережі загальноосвітніх шкіл національному складові населення у східно— й південноукраїнських регіонах держави, де продовжується грубий потопт національних і громадянських прав переважаючої частини тамтешньої людності. Отам-то маємо приклади вже не вифантазуваних, а цілком реальних баталій з приводу відкриття кожної української школи, кожного українського класу, як то було напередодні 1997/98-го навчального року в Донецьку, як то зафіксовано у Харкові, в Луганську. І вже не представники кавказьких національностей домагаються тут освітньо-мовних прав. Прагне їх вибороти корінний люд – українці, і то незрідка – намарне. І скільки є ще в Україні міст обласних підпорядкувань, містечок і навіть сіл, де з українською школою не "скоро будет негде", а нема її і сьогодні, в умовах вибореної незалежності!
Ось лише окремі ілюстрації з листів, що їх я одержую. Олена Павлівна з м. Красного Луча на Луганщині: "У нашому місті всього до 30 шкіл, але української – жодної. У 9-му класі з української мови, яку винесено на випускний іспит, є тільки один урок на тиждень. Російської ж мови, окрім того, що й увесь навчальний процес по-російськи, дев’ятикласники мають три рази на тиждень. Гарно?". Н. Пестушко з Одеси: "Стосовно українського шкільництва в перші роки Незалежності у нас був певний прогрес. Але я не певна, що щось змінюватиметься на краще, надто після того, як людину, яка за це уболівала, зняли з посади начальника міського управління освіти, а на його місце призначили даму, що цвенькає тільки по-російськи, – або ж не знає української, або відверто нею нехтує". Л. Проценко з Харкова: "Дитині, що йде у нас до українського першого класу, батьки мусять купляти підручники по 5 – 7 грн. за штуку. У російських же школах існує підручниковий фонд, з якого видають книжки лише за 2 грн. за користування. Різниця? І чи подумає коли хто-небудь, що мусило б бути зовсім навпаки, що батьки просто масово віддавали б своїх дітей до українських шкіл, якби там і підручники були безплатні, і, може, й ще якісь пільги, бодай ті ж сніданки?..". В. Жуков з м. Гуляй-Поле: "Всі роки ПТУ у нашому місті працювало по-українськи. І раптом після Незалежності – перефарбувалось: предмети, в т. ч. й новітня історія України, де вивчається діяльність нашого гаранта Конституції, – по-російськи…"