На превеликий сором, навіть розкритиковану щойно "Концепцію виховання в національній системі освіти" чиновники з міністерства вже "підправили", зродивши в 1998 році рішення колегії вже з таким формулюванням: "Про стан та проблеми національно-громадянського виховання у вищих навчальних закладах України". От вам і чергова "безневинна" корекція, вслід за якою у самому тексті документу "врізано" вже й зовсім просто: "громадянське виховання". Здобутком останнього є, либонь, те, що, як стверджується в доповідній записці до рішення колегії, лише 37,7 % опитаних студентів "підтвердили бажання бути громадянином України за умови вільного вибору громадянства"… Кричущий доказ того, що національного виховання закомплексований та підштовхуваний комуно-реваншистами чиновник боїться, як чорт ладану, як і доказ того, що подібні концепції та ухвали є не тільки шкідливими, а й небезпечними для справи українського державотворення.
Нам треба ще багато і багато працювати, аби в глибини свідомості і представника державної влади, й науковця, і кожного педагога, й найширшої громадськості запала істина: національне виховання, точніше – українське національне виховання – то не те, що може бути або може й не бути. Це – першооснова демократичних, патріотичних засад освіти й виховання, першооснова плекання Українською державою поваги до самої себе.
21. Знову про національне виховання
"Невже задарма стільки серць горіло // До тебе найсвятішою любов’ю, // Тобі офіруючи душу й тіло?"
Це – Іван Франко, з прологу до його знаменитого "Мойсея", і я наводжу ці рядки на продовження розмови про національне виховання, орієнтири якого навпрямки пов’язані з загальними політично-культурними та економічними орієнтирами країни. Зрештою, від останніх і залежить, якою мірою утверджуватиметься у нас саме українське національне виховання.
Ставлячи своє зболене запитання, І. Франко оживлював перед собою довгі шереги українських патріотів найперше у дев’ятнадцятому та в попередніх століттях. Та уявімо, щоб він писав ці рядки у наші дні, тобто мав змогу оглянути під цим кутом зору століття двадцяте, коли кількість полум’яних сердець, які офірували Україні душу й тіло, почала обчислюватися вже мільйонами. Який то вже зовсім нестерпний був би біль і чи й змогло б витримати ту кривавицю, а разом з нею і гордість за нездоланний поступ народу до Волі серце письменника!..
Це ж саме у двадцятому столітті ожила, остаточно не вмерши разом з Мазепою та Орликом, ідея повної державної самостійності України. Власне, і почалося це століття з промови на Шевченківському святі у Полтаві визначного українського діяча, родом з Прилуччини, Миколи Міхновського, котрий опублікував її у тому ж 1900 році під назвою "Самостійна Україна". У брошурі цій запломенів заклик до виборення "однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України" – від "гір Карпатських аж по Кавказькі". Щоб не потрапити до рук ГПУ, М. Міхновський у 1924 році в Києві покінчив життя самогубством…
І ось постають в уяві: легіони січових стрільців, визначні діячі і рядові патріоти УНР та ЗУНРу, київські студенти й гімназисти, що обезсмертили себе під Крутами у лютому 1918 року, кілька сотень (точніше – 359) учасників Зимового походу 1921 року, котрі, відмовившись здатися на милість більшовикам, 22 листопада 1921 року лягли у власноруч вириту яму під містечком Базар на Житомирщині…
"Невже задарма"? – знову запитаємо словами І. Франка. О, як прагне ствердно на це відповісти жовтоколірна преса наших днів! Як ось, скажімо, і стосовно героїв Крут. Хіба не вичитуємо ми в пресі запевнення, буцімто була це "бессмысленная и напрасная гибель"?
А насправді? Насправді, "український цвіт" (П. Тичина) зміг домогтися під Крутами того, що очолювана Муравйовим більшовицька банда, що складалася переважно з п’яних пітерських матросів та суспільних покидьків, змогла зайняти Київ (на Хрещатику, згадують очевидці, трупи тоді лежали в кілька рядів; стріляли – за українське слово, за українську сорочку, за документ з українською емблемою) на кілька днів пізніше, ніж передбачалося. І цього часу виявилося достатньо, щоб у Бресті, де на той час ішли переговори і де ставилася вимога, що мирний договір буде підписано лише з тим урядом, якому на час підписання належатиме Київ, документ цей було оформлено саме з УНР, а не з маріонетковим українським радянським "урядом", що був в обозі війська Муравйова. Означало ж це, що Українська Народна Республіка стала бодай на кілька місяців феноменом не тільки національної, але і європейської та світової історії, означало це, що наша державна незалежність в тих часах стала звершеним фактом у рамках міжнародного права. І то ще невідомо, чи без подвигу героїв Крут ми й змогли б говорити про ту добу як про яскравий етап своєї державницької традиції. То ж чи "бессмысленная гибель"?
А взагалі ж питання виправданості життєприношень на алтар Вітчизни чи й доцільно завжди пов’язувати лише з якимись виразно сконкретизованими наслідками? За наших обставин, як вони склалися у двадцятому столітті, надзвичайно багато важило вже саме підхоплення, пронесення естафети української національної волі, і з цієї точки зору годі й говорити про марність кожного життя, яке було присвячене національній ідеї. Це – як та критична маса, що мусить призбируватися і призбируватися, щоб, зрештою, витворити нову якість, у даному випадкові – Українську Державність.
Ще попереду написання багатотомової історії боротьби українців за свою незалежність у двадцятому столітті. Будуть у ній і вже широко відомі сторінки, як-от ті, про які згадувалося, або й ті, що пов’язані з безприкладною в історії боротьбою ОУН-УПА та рухом дисидентів у 60-80-х роках, немеркнучими символами якого є особисто для мене Василь Стус та Алла Горська.
Та водночас скільки має бути в тій історії сторінок, значно менше знаних або ще й не відкритих!
Ось тільки в останні роки стало ширше відомо про особистість Олекси Гірника. Рахівник з міста Калуша, в’язень сталінських концтаборів, у січні 1978 року , якраз напередодні 60-річчя незалежності УНР, він прибув на Тарасову гору в Каневі, розкидав там тисячу листівок, спрямованих проти комуністичного режиму і, облившись бензином, живим факелом, обернутим до Шевченка, пішов із життя. Чому він так вчинив? Бо іншого способу засвідчити, що Україна протестує і бореться, не бачив. "Ви поклали Україну на лопатки, – писав він у листівці. – До того русифікували її, як ніколи (…) Україна гірша якої-небудь африканської колонії (…) Совєтська Україна – це російська адміністрація. Колись був Потьомкін, а тепер лакей Щербицький (…) От де колоніалізм, ще гірше. А Україна повинна бути самостійна!". У прощальній духівниці О. Гірника було написано: "Протест проти русифікації українського народу. Україна для українців. На честь 60-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки Центральною Радою 22 січня 1918 – 1978 рр. На знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша. Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі".