Так, деякі з них зрозуміли безвихідність ситуації ще тоді. Натомість – і це вже трагедія – нинішні, як-от Симоненко, Ткаченко, Вітренко, нездатні зрозуміти це й сьогодні. Хто бо не чув запевнень сучасних лівих, про те, що в разі приходу до влади, вони нам вернуть і хліб по 16 коп., і масло по 3.50, і ковбасу по 16 та 22 коп.! Не вернуть! – усе це розрахована на легковірів демагогія, усе це – найдешевший популізм та спекуляція на самопочуттях маси людей, яка бідує. Усе те – лише обіцянки, для здійснення яких – ще раз це підкреслю – просто-напросто не існує природних можливостей. Тим більше, що, як слушно зауважує Микола Ткач з с. Олександрівка Петрівського району на Кіровоградщині, "люди добрі, та хіба ви забули, як вони обдирали нас, трудівників? Та ж таки ковбаса по 2.20 – та її нам не давали, ми самі її заробляли своїми кривавими мозолями. І з’явилася вона після того, як у нас, селян, щорічно віднімали молоко вранці і ввечері, яйця по 250 – 300 штук, м’ясо по 40 кг, після того, як змушували нас підписуватися на державну позику, а на трудодень нараховували по 4 коп.". Тому й протестує проти "набридливої брехні, буцімто відновлення СРСР покращить життя", росіянка Є. Алєксєєва з м. Іловайська на Донеччині. "Чому б вам, комуністи, – пише вона у своєму листі, – не сказати людям правду? Про те, зокрема, що за Хрущова хліба вволю не було, та що за нього і за Брежнєва з’їдено було запас Сталіна на 10 років, та що саме СРСР забрав гроші з наших ощадкнижок, як він же дарував нам і Чорнобиль…"
Додам хіба що до цього, що і в найкращі роки СРСР усе, що було в ньому "безкоштовне" (та ж медицина чи освіта) або "дешеве", мало за своє джерело звичайнісіньке шахраювання з тим, що люди мали одержувати за свою працю. З кожного заробленого людиною карбованця на руки їй видавалося лише 10 коп., решту – 90 коп. – забирала держава. Для порівняння: в розвинених країнах Заходу ця остання цифра становить 20 – 30 відсотків…
Наводячи всі ці аргументи, я далекий від оббілювання дій наших керманичів у роки, відколи Україна проголосила незалежність. Чого там! – маса і маса найприкріших, часом не-простимих помилок, відсутність, а іноді видається ледь не параліч належної волі у державотворенні, пряма втягненість владних структур у скорумпованість і мафіозність, нерозбірливе догоджання тим зовнішнім силам (зокрема, фінансовим), які воліли би бачити в Україні ще одну слабкорозвинену, бананову державу. Не може бути прощення найвищим українським керманичам – і президентам, і численним прем’єрам, які не скористалися з тих найкращих стартових можливостей (порівняно з іншими республіками колишнього СРСР), що їх мала на час розпаду Радянського Союзу наша Україна. Натомість – мов на тій пожежі: що згоріло, бо й мусило згоріти, а що – і то у страхітливо-переважаючій кількості – розікрали, розтягли. Про те ж, як "сприяв" упродовж всіх цих років виходові України з цього стану наш парламент, де беруть гору відверто антидержавницькі сили, нема чого і говорити.
То що ж напрошується з усієї цієї бесіди? Напрошується, як на мене, вкрай посутнє, а саме: кожен з нас повинен нарощувати особисту відповідальність за подальшу долю України, за те, щоб владу в ній тривко перебрали до своїх рук висококомпетентні державці-патріоти. Саме по собі, з неба це не звалиться, і ми мусимо найповнішою мірою скористатися з тих можливостей демократії, які є на сьогодні в Україні. Хіба ж це не до нас, рядових, апелюють ті, котрі пориваються до влади? Хіба це не наші підписи та голоси збирають на свою підтримку? Хіба це не нас часто-густо прагнуть навіть підкуповувати? Отже, ми, рядові, таки немало важимо. І нинішня, діюча влада немало в чому від нас залежить, але ще більшою мірою залежить та влада, яка може бути завтра. Тобто насправді кожен наш голос має значну ціну – він неодмінно впливає і на те, який у нас буде уряд, і на те, як будуть скориговані орієнтири розвитку держави, і на те, чи запрацює, нарешті, виробництво, і на те, чи, зрештою, ми житимемо завтра краще, ніж сьогодні.
І ось в цьому розумінні усім нам треба політизуватися. Бо то правду мовиться: якщо ти прагнеш оминути політику, політика не омине тебе. Зрештою, вона й не оминула всю нашу нинішню Україну. Бо то ж велика кількість нас не наполягла на відібранні влади у збанкрутілих комуністичних сил, то більшість нас довірилася тимчасовцям, близькозорцям, особам без України у глибинах душ. Тепер – нарікаємо. І то саме за знаменитим принципом "якби ж знаття!"… О, як то є важливо, щоби до кожного з нас, українців, нарешті прийшло оте "знаття"!..
Як університетський професор, я особливо наразі апелюю до нашої молоді. Відкиньте, друзі, настрій апатії, байдужості, громадянської незаангажованості, що ним вражена немала частина з вас, пройміться розумінням того, що йдеться насправді не про те, буде обраний цей, а чи цей депутат або президент (широко розповсюджене: "а, вшістко єдно", "яка різниця!"), а про завтрашній день, про якість життя самої ж вашої персони. Хіба ви хочете, щоб без вас і за вас вирішували ваше майбутнє вельми активні на кожних виборах ровесники жовтневого перевороту? Хіба волієте бути байдужими і до особистої, власної долі та долі своїх дітей, якщо не долі України?
Зовсім не заради підлещування я натякнув на початку цієї бесіди, що якість вже нинішнього молодого покоління є дещо іншою (принаймі – незашореною), аніж того, що увібрало в себе ідеологію тоталітарного часу, в тому числі і в сприйманні факту незалежності України. І так саме не заради самостьобання, самобичування – сам бо належу до середньо-старшого покоління – я сконстатую, що якість цього покоління і не могла бути інакшою, аніж вона є. Не в образу хай буде сказано вам, мої ровесники, як і значно або трохи старші за мене та дещо молодші, що значна й значна частина нас ростилася з нездорового, ураженого сімені, в тому числі і в генетичному плані. Чому? Тому, що особливо сильні, небоязливі й працьовиті вибули свого часу з України (ще з кінця ХІХ ст.), і то у величезній кількості, то до Канади, в еміграцію, то до неосвоєних просторів Зеленого Клину і Сибіру (слабкодухий, як відомо, умре з голоду, але зірватися з місця побоїться). Мільйони знову ж таки найпрацьовитіших, найталановитіших, найжиттєдіяльніших було винищено й виселено з України як так званих куркулів у 20-х роках. А одночасно з основою нації – селянством – було фізично знищено – і то майже повністю – і національну інтелігенцію.