А втім, не про вже неіснуючий у Празі Інститут наразі мова.
За кухлем пльзенського пива допитувався я у Їржі Марвана, що стало для нього побудником так досконало – і на науковому, й на розмовному рівнях – вивчити українську мову. Відповідь була проста: це – чудова і багата мова, Україна – друга за територією та кількістю населення слов’янська держава, Україна має велике майбутнє. О, як тривко та впевнено вірить Марван у добрі перспективи нашої країни, у її загальноєвропейську історичну місію! Дай, Боже, щоб і ми, в Україні, всі так вірили!
Їржі Марван не філолог, українська мова для нього чужинецька, і я зізнаюся, що буквально сполум’янів від сорому, зачувши від нього запитання, що от, мовляв, йому відомо, що є багато українців, які своєї родової мови цураються. Щось там пояснював йому, казав, що у минулому столітті й немало чехів розмовляло по-німецьки. Він же свого подивування не полишав і все повторював: чехи відмовилися від німецької ще у процесі боротьби за свою волю, ви ж ані в процесі боротьби не воскресили свою мову для всіх українців, ані тепер, коли вже маєте свою державу, цього не досягли. Що, справді, міг я заперечувати супроти гіркої правди! Трішки зм’якшував, запевнював, що мовне зцілення українців вже пішло, але от слів чемності про бажаність зустрічі зі своїм співрозмовником у Києві так, зізнаюся, і не вимовив. Я уявив натомість ситуацію, що це не я , автор цієї бесіди, вертаю зі згаданої празької конференції домів, а подорожує в Україну він, Їржі Марван. Ну, скажімо, автобусом з Праги до Ужгороду, яким я діставався. Складників першого враження від будь-якої країни у кожної людини, звісна річ, багато. Це – вигляд будівель та вулиць, вбрання людей, міра зичливості у виразі облич (привітно дивляться на вас чи неприязно зиркають з-під лоба), ступінь зовнішньої та внутрішньої охайності. Ну, а перше враження від мови, якою вас стрічають вже на кордоні? Мовний фасад держави, у яку в’їзджаєте?
Ось словацько-український кордон. Привертає увагу він тим, що всі роз’яснення виконано тут двома мовами – словацькою і українською. За пару ж сот метрів від нього – вже кордон українсько-словацький, і ось перша фраза українського прикордонника, що увійшов до автобуса: "Доброе утро!"
Ну, от вам і перше враження від України! Воно посилюється наступною фразою: "Прошу с вещами пройти для таможенного осмотра". А вже коли ви пройдете, вам запропонують заповнити декларацію, також виконану російською мовою (українських бланків нема, мабуть, "за ненадобностью").
Ось такий він, фасад – фасад неукраїнської України. А що ж тоді поза фасадом? І сумнівайтесь скільки хочете, чи в Україну ви приїхали та чи не переплутали часом автобус (або потяг чи літак), – прикордонна реальність є саме такою. А так же досконало, нагадаю, Їржі Марван опанував українську мову…
Ну, а якби він їхав не автобусом, а діставався літаком до Борисполя, як це випало мені діставатися з Мюнхену всередині дня 18 серпня 1998 року?
Нахмурена службова особа, якій ви простягнули свого пашпорта, сіро пронизує вас поглядом і перше, що зронює: "Откуда прилетели?" З погляду цієї особи, цілий світ володіє російською мовою, інопланетянці, певне, теж. На оте "откуда прилетели?" чому б і не відповісти також запитанням (за прикладом деяких зарубіжних українців, яких буквально приголомшує подібне перше враження від отчої землі)? Ну, наприклад, ось так відпарирувати: "Would you like to speak with me in English?"
О, службова персона, що на даний момент, слід це підкреслити, уособлює цілу державу – Україну, чудово цю шпильку розуміє, тож роздратовано зронює: " Но я не умею общаться по-украински!"
Ах, бідна-бідна, невиправно-одномовна службова особо! Ну, та хтось же взяв тебе на цю відповідальну, сказати б, візитково-карткову, презентаційну службу!
Я уявляю собі подивування чеха Їржі Марвана. А от ситуацію, за якої чеський прикордонник сказав би на празькому летовищі : "Я не можу говорити по-чеськи" – не уявляю аніяк. Вона бо виключена, неможлива. Чому ж ця дикість, антикультурність, антиприродність, ненормальність, недержавність раз-по-раз трапляється у нас? На гарному обличчі України мовна маска іншої держави.
Ну, що ж – даєте певну волю своїм емоціям. Гнівно кажете службовій особі, що раз вона "не может по-украински", то не відповідає посаді, яку займає, що вона ганьбить і повітряні ворота України, і саму Україну як державу теж. І хто знає – можливо, ця службова особа якоюсь мірою вашу правоту розуміє, бо вже й облишає допитуватися "откуда прилетели?" (зрештою, те в пашпорті зазначене), і загалом вже не зронює ні слова, лише мовчки ставить відповідного штампа і, сердито повертаючи документ, пропускає вас в Україну…
То який настрій у вас, шановні, яке перше враження від – кажуть – солов’їномовної України? Отож-то.
Зовсім зрозуміло, що рядова службова особа, яка виконує свою функцію чи то в Ужгороді, чи в Борисполі, чи в якійсь іншій точці, діє так, як від неї вимагають або ж чинить те, стосовно чого жодних вимог вона й не чула. Тобто її провина – лише у кволості власного розуму. Одначе я повторюю: є ж, шановні, у неї начальство – й аеропортівське, і міністерське, і кабмінівське, і в адміністрації Президента. То хто ж головні винуватці невиконання мовного законодавства? Хто в першу чергу заплющує очі на існуючі закони і найперше на те, що державною мовою є у нас українська? Лицеміри, фарисеї, – сказав би Т. Шевченко, бо то є прикметою багатьох високопосадовців, яка передається безлічі нижчепосадовців: приймати, скажімо, Закон про мови або відповідні статті в Конституції України, або урядові постанови, як-от №998 від 8 вересня 1997 року, – і тут же топтатися по них, ігнорувати. На словах – мові підтримка. На ділі ж – поглум з неї, віддання її на поталу малокультурному, одноросійськомовному обивателю. І якщо подібне діється вже на фасаді держави, про що я нарочито мовлю, то що, повторюю, поза фасадом – у повсякденні, у реальності мовного спілкування в службово-державних інституціях? Порушення на порушенні, сваволя, принцип "безразлично", під покликом якого далеко "небезразлично" експансіонує саме російська мова.